Свято

Страница 29 из 43

Пашковский Евгений

— Скажеш: за костюм.

— Побудь. Може, з’явиться.

— Ходім, побазаримо, — сказав Льоник.

— Чого тобі? — запитав Андрій на коридорі.

— Знаєш, таке закрутилося...

— Годі слинити.

— Я до Раї прийшов...

— Коротше.

— Тебе водять за носа.

— Хто? Ти?

— Надюха в кіно повіялася. З Владиком.

— Переживем якось.

— Хоч, конверта заберу?

— Моя справа віддати.

— Кому тра така чесність?

— Покажи його потім мені.

— Не дурій, не зв’язуйся.

— Тут пивбар недалечко.

— Я знаю, через дорогу.

Небо не розгодинювалося, з навісу капотіли дощини, рівною смугою вибілюючи поріг забігайлівки; тілистий бармен блискотів золотою печаткою і облесливою посмішкою, Андрій згріб долонею здачу з білого, пришпиленого до прилавку, пластмасового блюдечка, нанизав повні кухлі на пальці, прислухавсь до веремії, до сюрчання пивної цівки в бокал, подумки блукаючи в порожнечі й змушуючи себе щось робити, щось думати.

— Вчора зустрів Ларису, напросилась до мене, — сидимо, музон слухаєм, вона й заявляє: скоро буде дитина, ні пижмо, ні гарячий "Кагор" не допомогли, тра щось вирішувати. Провів її до дверей і кажу: більш так не шуткуй. А вона: який ти на самом дєлі!

— Переживеш, Льонь.

— Мені як солов’ю... все одним свистом. Тобі повезло, Надюха сама дременула. Не скисай, мій батяня нову мачуху взяв, на п’ять літ старшу мене, — зможу звести, а що? В батяні баб було, як трамвайних талонів. На Камчатці жили, я рачкувати учився, мати від раку злягла, звідтоді кругом носило, — помню, на секцію футболу ходив, до музикалки запи— саний був, геть усе остобісіло, да. Бувало, батяня приведе чергову супружницю, пару місяців терпить, тоді як гаркне: де була? з ким пила?! Да, вихованнячко... доб’ю інститут, підпишуся на службу, порозкошую.

— Рано ти обломався, Льонь.

— Ти чоловік із понятієм, не осудиш.

— Давай ще по бокалу візьмем.

— Пішли перекурим.

Схолоджені шифером вечірні краплини дрібно цюкали Андрієве лице, вистуджували голову, мов компресом; цигарка сичала, затухаючи поміж мокрих пальців.

— Диви-но хто йде, — Льонька прицмокнув язиком і кивнув головою на другий бік вулиці.

Андрій побоявсь глянути прямо, вже з Льончиного голосу знаючи, що мав вгледіти; вмив долонею лице і зиркнув зукоса: дрібочучи підбігцем, Надя головою ховалась під полу чоловічого плаща, сльота, настояна темінню, світліла, летючи повз вітринне скло, зганяла з тротуару на сажистий закрут алеї і сіре вітрило плаща, і біліючу з-під мокрої куртки кайму заплямованої зборчатої сукні. Андріві думки вертали назад, виривали з пам’яті парк, затуманений золистим пухом, її посмішку і закушену губу, коли першого дня стискала руку біля тролейбусної зупинки, "не повірю, що так може боліти", все видавалось несправжнім, робленим, один лиш відчай був справжнім, чорно світився в зіницях душі, виїдав серце невиплаканим жалем, "таке дійство, буцім в лихій давній казці, де приказували: не обертайся назад, не обертайся назад", де завжди, аби вивести чоловіка неушкодженим з лютого лиха, заклинали: "не обертайсь на минуле заворожливе сяйво, на вимерхаюче світло спогадів, не обертайсь, бо ні півкроку не ступиш, зачарований жахом, вкам’янієш казковим засліпленим велетом".

Аби не стовбичити безпритульно, Андрій зупинив таксі, плюхнувсь на заднє сидіння, дорогою змушував себе думати про щось далеке...

... На Кабульському аеродромі, в боксі, закагаченому двома рядами цинкових запаяних домовин, які єфрейтор номерував червоною фарбою, смерділо залізом, Орлов підкепковував із молодого офіцера, що тішивсь відпусткою, сонце напікало автомати в брезентових чохлах і розстебнуті, безпогонні гімнастерки з емблемами десантних військ на петлицях, єфрейтор відставив бляшанку з фарбою до стіни, гукнув помічника, на горішньому штабелі по списку знайшов гроб Римаренка, гримнув його на кузов "ЗіЛа" і попросив закурити, згином ліктя обтираючи спітніле лице, "ро— ботка, брат, каторжна, руки вриваються"; Андрій по карті знайшов містечко біля Азовського моря, батьківщину покійного прапорщика, в Ростовському аеропорту випили пляшкового пива, офіцер чомусь віднікувався, "повірте, хлопці, не терплю бабських сліз, може, з вас котрийсь сообщить, могорич виставлю", від військкомату пригуркотіла машина, гроб тріскотів піском, ковзаючись по відкритому кузові, вітер зривав панами, котрі вони мусили приважити домовиною, по рудих вересневих стерновищах прокльовувалась озимина, по городах, кирзаками вгрузаючи в свіжоскопану землю, дядьки зносили картоплю до погрібників, пахло помідорною в’яллю, ледача осіння пилюка згасала на бакаях, на повороті, натужно сигналячи, їх обігнала вервечка весільних прикрашених кісниками авто, відтак череда стирлувалася на середхресті, рій ґедзів замлинкував над вантажівкою, вздовж дороги тітки торгували кавунами, кутавсь у синьому димку манґал, грузин-шашличник нанизував м’ясо на шампури, вугілля спалахувало від капок розсолу, офіцер щось торочив про дим отєчєства, Андрій уявляв: десь, грудьми злігши на загорожу, їх виглядає попереджена військкоматом рідня, десь доведеться тричі пальнути на цвинтарі; поминули переїзд, синє око семафорного вогню, машину крутнуло на звороті, гроб глухо гупнувся об дерев’яний борт, гальма чмихнули перед будинком, вони одягнули панами, ґвалт людських голосів обірвавсь зойком матері, що, виставивши напрацьовані в землі руки, метнулась до офіцера, "віддай мого сина, віддай мені душу свою", чоловіки силоміць відтрунили її до паркану, Андрій упізнав знане по фотокартці обличчя Лариси, знову верескнула мати, "люди, женіть цю суку, вона його запропастила", сивий густобровий дядьора торкнув лейтенанта за лікоть, мовчки, порухом голови закликав до сусідської хати, почастував домашнім вином, дав пластмасову каністерку на помин душі, пхнув до Андрієвої кишені жмак трояків, Орлов поцікавився, коли давати салют, дядько вихилив склянку, спохмурнів, "не допікайте батьків, бачте, шо робиця", офіцер наказав через тиждень зустрічатись в райцентрі, здимів до жінки в Херсон, Орлов потяг Андрія до ресторану, "посидзим, выкушаем па лангету, как людзи", досвітком очухалися в комендатурі, Андріїв квиток на поїзд посіявся, в готелі пийнули з каністри, передрімали, з чужого номера чулось: "сгину я, меня пушинкой ураган сметет с ладони, и в санях меня галопом повлекут по снегу, утром. Вы на шаг неторопливый перейдите, мои кони, хоть немного, но продлите путь к последнему приюту", вночі після танців, від будинку культури чулись схлипи баяна, пахло розвішеною в марлі під навісами рибою, сухим картоплинням, дзвінкішали довгі гудки поїздів на станції, парубота, обнявшись за плечі, йшла серединою вулиці, хтось розривав і підпалював сигаретну пачку, тримав над вогнем бубна з собачої шкіри, за пазухи наповзав холод, мідні брязкала глушили зітхання басів, хтось виводив, "сорочку білу вишию шовком, в холодну воду кину йому, пливи, сорочко, де ходить милий, скажи, що я його люблю", Андрій згадував Надю, в порожньому номері гортав газети, зрідка тягнувсь до каністри на тумбочці в узголів’ї, жовтою шторою обтирав підборіддя, засинав і пробуджувавсь, вдосвіта Орлов приплівся з двома підпухлими синяцюрами, заливав йодом обчесані кулаки, "на гоцалках клевую биксу снял, выжрали банку с ейным братаном, он, казел, давай залупаться, — пришлось защитить честь мундира", відтак спаковував до дипломата фотоальбом, десять пачок "Біломору", леза для гоління, перехильці допивав червоне вино в суботу, коли ховали Римаренка.