В полусниві на лежанці мати гукала, "синоню, сину, айди-н води до казана внеси, жом розмерзається в балії, худобу пора поїти, досвіток геть закривавився, вставай, чуєш, сину", день при дні Лєна виносила вівчарці пригірщ охлапів, примощувалась на ящику за гнійною купою, куди не сягало стороннє око, вітер гнув лободину і зсушував сльози, а відчуття неприкаяності шкреблося в грудях, нагадувало ляк перед грозою, коли тулилась від зливи до обзеленених жабуринням стояків мосту біля сухого ставища, каламуть крізь шпарини цідилась за шиворіт, дужий протяг рвав на плечах одежину, буцім затявшись до кісток обгризти дівоче тіло, страх не пускав на рівнину, страх осилював знаття, що усмоктана вітрюганом блискавка от-от жахне в зіщулений гурт пастухів, череда, збившись докупи, бутіла, вгинала морди від обвальних градин, парувала гарячою на здухвинах шерстю, а дітям босі ступні вросли до намулу, грім збатожував землю, хвилина, мить — і суглиниста каламутнява знесе в рівчак на гострокуте каміння; небо розвиднювалось, а звичка до страху не пускала розвісити одіж на вербах, гасати калюжами, видихувати дрижаки і грітись від теплої коров’ячої шкіри.
Сморід гною нагадував надвечір’я, коли брат просив накопати в бляшанку черв’яків на рибалку; дух пшоняної каші з макухою напливав од літньої кухні, кіт, вигинаючи спину, терся об Іванову ногу, продублена риб’ячим слизом торбина шерехтіла в руках, що спаковували на ранок білий налив і закидушку з плескатим грузилом, вона ставила грелі під сідало, він для принади кропив хробачню анісовими краплями, наспівуючи "сідлай, хлопче, вороного, а собі бери другого, та й поїдем, погуляєм, у сусіда побуваєм", за гнулими вербами по леваді мліла заграва, гайвороння млинкувало підвітреною сажею, по лопухах у садку скліла на добру погоду роса, від городів не пахло ще помідорами, ні осінню, ні зимою, ні розгубленою під парканом собачою шерстю; ніщо не вістувало біду.
Хміль весняного тліну холодив груди, дзвенькіт залиплої штиковки об відро — сусіди під лопату садили картоплю, — дзвінке "акиша-га" на курей, ласкавий димок розвітреного курища в садку вгинали дівчину за гнійним кагатцем, хата, здавалось, зорила фотокартками вікон, його погляд світав на причілкових шибках; давно жнивував з комбайнерами, повертався замурзаний, як сажотрус, давно відслужив у танкових військах, не женився зумисне, казав матері, "приведу невістку, а дівчат хто на ноги зіпне, а веранду хто підлатає, а худобину хто вчасно запорає, молода ж спати любить, тра копійчину сестрам до весілля зібрати, нанян-читесь, мам, онуків, аби так що", мати терпіла Іванову самотину однаково, як раніше батькові вибрики, п’яний гомін край грубки, де, розвішуючи на чоботях пітні гонучі, кляв у мать-перемать чортове кодло дітей, "виривають останній бокал пива, якби менше плодилось вас, на "Побєді" царював би, їдрі вашу совість"; мати мовчальним стражданням замолювала майбутню тривогу дітей, рідня увижалася Лєні ворогами, а чужинні люди добрими ворожбитами.
Ще нічого не вирішивши, лишень відчуваючи полегкість від думки про вирішення, Лєна призналась собі, що не витерпить стільки, як мати, котра вставала з першим холодом по підлозі, в грубі розсовувала коцюбою жар, підкидала дровцят, вставала за кожним батьковим хмільним зальотом, середночі, взувши галоші на босу ногу, оббігала сусідів, просила у борг півлітру, ночувала в хліві, не знайшовши й на понюх спиртного, батько пінився, лютував, "нехай твої кості льоха з поросятами жере, нехай ти лопнеш, порісна курва, хлопці приперли зерна, а закропитися нічим, опазорила перед народом", білий день мати увихалась, як хвиля по течії, хилила голову до подушки, коли вітер натомлено зітхав загатою, засинала складена учетверо капа на поренчі дерев’яного ліжка, злипалися очі жару на попелі в піддувайлі, домовик будив у сволоці шашелів, ганяв мишву по горищі, корова збитим рогом спиралась на ясла, дрімала з ниткою зеленої слини на обвислій губі, теля за відгородкою солодко втягувало дух облежаної шерсті та гліцериновий запах жіночих рук від повніючого вимені; мати спала, коли кіт вуркотів на купці покільченої картоплі під припіком, кавалки чорнозему змивались весняним дощем на залізній шкрябачці, від силосної кислятини вивітрювалась батькова брезентуха на держаку вил у хліві, в дитячих портфелях куняла тривога невиконаних на завтра домашніх завдань, чорна зіниця бовдура сльозіла клубками диму, втиралась білим рушником сльоти, вартуючи хату від запустенілого холоду; мати прокидалась, коли під стріхою іржавіли зубці серпа, парувало свіже куп’є кротовин за цегляними зазубринами горідчика, за оксамитовим туманом дорога губилась між степу, домовик на день вкублювався до ластовиного гнізда під причілком, звідки, позіхаючи, оглядав росяний рудий шпориш по подвір’ї в темних протоптах від маминих ніг.
"Пропаща я, навіки пропаща, словом не здужу покаятись, боюся осуду, боюся злого прокльону, мати сумнівається, де правда, де гріх; не бійсь, тоді страх помирає, годі собою пропастити людей, чогось так болить тиша", біль ятрив під лопаткою, наче ватний зруділий від йоду накрутень у гнійній вавці, мати на колгоспному дворі перебирала картоплю, Анна пішла до школи, Лєна перевдягнулась у спортивний костюм, зукоса оглядаючи в дзеркалі своє молоде, біліюче айстрами незасмаглих грудей шовковисте тіло, з перекинутим через лікоть покривалом зайшла до літньої кухні, занавісила вікно — по халупині огніздилась безживна підводна синь — і відкрила обидві конфорки на газовій плиті. Запах тухлої капусти холодив груди, чорні кола каламутили зір, хтось рипнув хвірткою, зацокотів каблуками по поріжку, "зара Анна довідається, розбалакає матері, вдруге не вистане сил мені", капустяна сморідна гниль забивала памороки, здавалось, всередині вигнила кров, серце, відчай, рука самовільно стіною поводирювала до пічної кубахи, налапувала між конвертів із насінинами огірків, чорнобривців і м’яти, сірникову коробку, оглушливий вогонь гарячим смальцем потік у вуха, в рот, в розтулені жахом очі, наждакове полум’я здирало шкіру лиця; в лікарні крижаним пінцетом зривали латки вкипілої в спину одежі, вона втратила свідомість, ранком почула цокіт защібки об відчинену кватирку, на тумбочці стояла гранчаста, навпіл рожева від звіробієвої олії чарка, мати дрімала на стільці, підперши долонями голову й маревно забалакуючи до Івана, "синоню, сину, жом розмерзається в балії, пора до худоби йти, вставай, чуєш, сину".