— Приймайте поповнення, — вбігши сходами до побутовки, огледівсь по закутках: моложава, доладня тітка з добродушним лицем одягала брезентову рукавицю, парубій у линялій солдатській панамі й зеленій футболці, що оголювала тугі татуйовані мускули, відколупував нігтем смолу від штанини, в’ялий непевного віку чоловічок з синюшним обличчям складав до пластмасового пуделка розкидане по столі доміно, а поодаль крутий плечима натоптуватий дядько в жовтій дорожній кацавейці по-хазяйському поравсь в кладовці, перебирав під стіну нові, необшмуляні держаки для лопат, інструменти, стоптану взувачку. — За мене мусили дзвонити.
— Знаєм, знаєм, — кивнув дядько, обернувши кругле замуцкувате лице. — Тільки-но місце тобі підладнав: перевдягайся.
— Ви бригадир?
— Петром Семеновичем звати.
— Мене Андрієм.
— Андрієм? — перепитав дебелий парубій, покинувши віддирати смолу. — Бач, який. Мене Юрком клич.
— Мовчи вже, мейто, — обізвалася жінка.
— О! Почались наганяї від тітки Ганни. Ходім, Саня.
— Зара, дай доміно поскладати.
Повсюдним духом зіпрілої робочої одіжі, старих черевиків та розтоптаних по нефарбованій підлозі недопалків просякли, здавалось, і стіни побутовки. Андрій зняв домашню одежину, приміряв робу і зашнурував черевики-"казенки"; бригадир вийняв з-під лави чорне відро із соляркою, звідки стримів примотаний до патика трап’яний чіп, в другу руку захопив емальоване відро з водою, нанизав на мізинець алюмінієву кружку і, зійшовши на дорогу, поставив відра біля каштана в затінку.
В жилавих Юркових ручищах торохтів відбійний молоток; водій КамАЗа з асфальтом, висунувши голову через дверцята і кермуючи одноруч, приглядавсь, куди ліпше здати, Саня скочив на малий тупорилий каток, що зашкработів гравієм, — запахло гарячою бітумною смолою і випарами солярки, коли змащені трап’яним чопом лопати увіткнулись для розігріву, щоб не залипали пізніш, до купини асфальту.
— Як банька? — прогув Юрко, підбиваючи панаму набакир.
— Не вчорашні, — підморгнув Андрій. — Прорвемось.
— Ех, — похнюпився Саня. — Від роботи коні дохнуть.
— Семенович? доки цього елемента терпіти?
— Його на перевиховання прислали, терпи.
— Він мене перший перевиховає.
Густе чорне місиво розстилалося вкотаним гравієм, бітумний дух напам’ятовував Андрієві серпневу задуху на критих бляхою вишках, де копичив отаву, запихаючи-затрамбовуючи її колінами й ліктями попід бантини, "нема тільки терпкості висхлого сіна, нема загнаних в долоні сухих будячин, нема солодкої куряви, що крутить в носі, заставляє пирхати раз-по-раз".
— Купно, купно розкидай, Андрюхо, — нечванливо повчав бригадир. — А то сієш, як баба мак.
Рясні краплини поту застилали Андрієві зір, бригадир залізними граблями скородив димкувату при сонці бинду, зубцями доверху загладжував виямки, заскалював око і вухом туливсь до плеча, намічаючи нахил водостоку; твердоока тітка Ганя принесла товкачку, вмокнула її в солярку і заходилась притрамбовувати масу вздовж бетонних поребриків, де не годен буде розвернутись каток...
Надійшов майстер: тюхтійкуватої статури мізерний хлопчина в заношених джинсах.
— Дай сигаретку, Юр.
— На. Як із авансом?
— Скоро буде.
— Ти де вчився?
— Кінчав технікум, а що?
— Поясни куди цоб, а куди цабе.
— Не похмелився?
— Ти сільський сам?
— Із посьолку.
— Все одно мусиш знати.
— Другим разом, спішу до главного.
— От бач, — задоволено оскирився Юрко. — Куди цоб-цабе забув, а должность маєш: пастух...
— Ну, ти...
— Не тикай.
— Ну я пішов.
— Іди, щоб од тебе шкура одійшла...
Майстер щез; передобідня метушня заволікала магазини.
— Ех, — зітхнув Саня. — По молодості і я давав чортам диму, о!
— А теперечки? — запитав Юрко.
— Приймакую.
— Тітка Ганя з Семеновичем віка доживають, дітей купа, а ти?
— Хвать розпатякувати, — бригадир сперся на граблі. — Дава-но, Сань, на каток...
Вітер пестив каштанову квіть, ронив останні цвітини, а деренчливий каток підминав грузьку стежку, то задкував, то знову збочував, рівняючи товсті продавлені рубці — свіжа невибоїста бинда вирізнялась на тлі вулиці, мовби шовкова стрічка, заплетена в косу. На обід Андрій пішов до гастроному купити шматок салистої чайної ковбаси, пакет кефіру і четвертину хліба — вітер хвацько тріпотів незаправленою за пояс, розхристаною сорочкою, пухирив на спині матерію, і одежина здавалась витканою із прохолодного повіву, що обвіває, остуджує тіло.
12
В гуртожитку Андрій згадав кінець сну: парашутисти вишикувались до зльоту, великі пальці перетиснуто плечними лямками, лікті відстовбурчено уперед, команда — і тупіт чітких каблуків пригамовує гуркіт моторів, куца, вигоріла до іржавого осту трава ледь ворушиться вітром гвинтів, плавлене золото сонця струмує спинами, сонно роззявлена паща літака заступає крайнебо, ревисько заглушає думки, калатання сердець, грімні вибухи ніг об бетонку, об рифлений трап "Ан-12"-го.
Постукали в двері, на порозі Андрій вгледів жіночу, осяяну з коридору, постать, золотий зблиск каблучки на лівій руці, "то не мана, не опівнічна з’ява", синя паморозь обтікала перкаль вільної сукні й густі, повиті сріблинами коси, що важкою фатою відвівалися з лиця Анни.
— Як ти знайшла мене?
— Сам казав: житиму на Райдужному. Напитала.
— Сідай біля мене.
— Едик дзвонив, на рибалку припрошував.
— Ти поїдеш?
— Тоскно самій, без тебе.
Сиділа йому в ногах, злігши спиною на побічень ліжка, пальцем розгладжувала темні до просинцю брови, не впізнавала свого голосу, не дослухалася слів, розуміючи: лише живий сплеск душі не обірве павутину всередині.
— Ходив до неї?
— Тобі який клопіт?
— Вона не любить тебе.
— Помовчи ліпше.
— Я мовчу, я мовчу, не бісися.
Здавалось Андрієві, що жінка внесла протяг вкупі з пахощами суниць, шелестом сукні і спогадами про теплий запах лагідного вдосвіта тіла, освіжила сиру затхлість рушників на ліжкових поренчах, дух натрушеного по підлозі сигаретного попелу, внесла холод і збудження вітру, що, ширяючи по кімнаті, то рипне завісами кватирки, то хапне шовкові френзлі на скатерці. Двері без стуку вчинились, — волосся з жіночих плечей колихнулося злегка, — і фіґляво всміхаючись, косуючи вузьким оком, до кімнати увійшов Сава, по-собачому труснув головою і розсіяв дощини з кучерявої зачіски.