СУЗІР’Я ЗЕЛЕНИХ РИБ
Небувальщина
Піду до неї і скажу: "Кохана, може, не треба?"
Вона гляне на мене вологими оленячими очима і злякано запитає: "Чого не треба? Про що ти?"
І тоді я оповім їй про те, ідо зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале….
Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінок, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.
А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під’їзду, піднімаюсь по сходах. Діти з щасливим вереском з’їжджають по перилах. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами один до одного, розглядають філателічний альбом, міняють марки.
А надворі полум’яна зоряна ніч.
Я дзвоню. Як все зручно? Натиснув кнопку — і вона почує там, в далекій кімнаті. Електрифікована печера.
Відчиняються двері, на мене пашить французькими духами і тушеною під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.
— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?
— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…
— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас з тобою "Чайка" — одна. Для батьків та головніших гостей три "ЗІМ" и. Для всіх інших шість "Волг". Шикарно, чого ж ще треба? Запросили всіх потрібних людей, навіть з десяток неважливих персон на всяк випадок. Випивки досить, про все інше потурбувалася мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!
— Зажди, — затуляю я долонею її повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов розмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова…
— Тоді зайдемо до моєї кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум’янець нездоровий. Може, ти хильнув?
— Хильнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.
— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню там ще парити, варити на півночі. Завтра, знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів з триста треба буде нагодувати…
— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?
— Ай, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…
— Ах, так! Пробач, я забув, що це фігурально.
Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?
— Ну, я слухаю…
— Кохана, може, не треба?
— Чого не треба? Про що ти?
Вона запитала точно так, як я гадав. І такий же вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — буду рубати навідліт, без дипломатії.
— Може, не треба завтра палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам всієї цієї скукоти? Га?
У неї очі кругліють, як у окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.
— Ану, дихни. Точно, випив…
— Та ні ж, ні! — намагаюся відсторонитися я. — Сприймай мене найсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодкою отрутою і я вже не можу бути таким, як раніше…
— Послухай, мій любий, — рішуче обзивається наречена, — все це прекрасно, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип’ю твоєї зоряної отрути, але ж тепер не на часі. Май же краплину глузду?
— Це не настрій, — відчайдушно запевняю я. — Я відчуваю, що настала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось тепер, негайно, — завтра буде пізно…
— Яка мить? Що за рожевий туман?
— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними і непотрібними здалися мені наші приготування до весілля…
— Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, одступивши крок назад, вгвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?
— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я мріяв, що ти збагнеш все з півслова…
— Не муч мене, кажи по-людськи…
— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось один одному в очі. Ти не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Ось так, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким й безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шлях у майбуття. Але до чого тут палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання і риба в томаті? Наше щастя і московська ковбаса? Наші почуття і горілка з перцем?
— Боже мій! — з жахом скрикнула наречена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само по собі, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?
— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…
— Яке неймовірне?
— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх, кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богу. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так і кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, урочистості. Почуття зірване, втоптане в бруд звичайності. "Гірко, гірко!" — і ми повинні цілуватися перед п’яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку оплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та московську твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай втечемо!