До Олелька долітали скравки їхніх розмов і суперечок, до яких Олелько любив прислуховуватися, але цього разу йому не хотілося приєднатись до них. Йому забаглося поблукати по всьому домі, хоч вже мабуть була обідня пора і всі жителі помаленьку сходилися в їдальні.
Олелько ввійшов у її кімнату, останню на мезані-ні. Каштан доставав до її вікна, кидав зелений тремт на долівку. Пахло й тут чебриком. Нічого не було в тій кімнаті, як у келії. На столі книжки і позеленіла, колись бронзова статуетка — її найшли в ріні, над рікою, хтось казав, що із скитських часів, але точнішого визначення ще треба було чекати. Олелько підійшов, чомусь навшпиньках, до стола і сів у крісло. Знизу вже гомоніли, вовтузились діти, дзеленькотів посуд. Олелько взяв зшиток і розгорнув навмання.
...Коли б тобі, натхненний флорентинче, Флоярою та стати б в учтах світа, Тоді б і вірш, не доторкнувшись вінців, У згазі келихів згорів святенним квітом...
Олелько пізнав її руку. "Або переписане звідкись..." і читав далі:
Та ти, о, каверзо кольорів, Веронезе, Виточував синяву хизь стилета.
Либонь на те, щоб на світюче лезо Спливала кров гріховного солета...
"Ні, сказав собі Олелько, це вона сама пише". Не хотілося читати далі, але в чому ж була справа?
І як лічило серцю вщерть палкому Без каяття пішов у пекло страсне, Щоб не меди утіх, а муки пломінь Спивати, звавши це облесно щастям...
Олелько позіхнув. До нього це не дійшло як музика, було надто вбгане в неслухняну рамку строфи. Без сумніву, це тітчині вірші. Він узяв другий зшиток. З низу його кликали, мабуть на снідання. Але йти не хотілось. Там був шум і гомін людно зібраного роду, все те саме й йому тут було краще: тихо-тихо аж стискалось серце. На вікні коливалась завіска, за завіскою була зелена злива каштана й скравки синяви, ще далі дзвеніли коси, клепав невгомонний веселик. Серед цих стін було суворо, мов серед скель. Ось яка вона заточниця, половчанка. На долівці мечами схрещувались проміні. Олелько розгорнув зшиток:
"...Заснути. Заснути. Вмерти". Починається як у "Гамлеті". Він недавно читав од нудьги "Гамлета". "Гамлет, прінц данський". В суті речей нісенітниця, маячіння. "...Було як мчали в ко-вильну далечінь руді коні. Іржали коні, бо даль була степова, руда, вижарена, цілковите безпліддя і безводдя. Яка неймовірна візія: небо, оярене багром і такі ж спокійні, а все таки неспокійні хмари, що тільки зарожевілись по краях снігового корабля. Хмарки — кораблі, ні — лебеді, стадо диких лебедів. І сестра його — Либедь. Так, умерти, заснути, заснути — умерти, щоб пробудитись у скитських вихрах, над стугоніючим Дніпром-Бористеном, впасти, на ковиль-них хвилях линути до обріїв, до залізних богатирів, шо стовпами стоять там, на рубежах. Й ось — усміхається мені мних Тріадо. Він прибув з майстрами-будівничими Софії. Ой, Ладо ж мій Ладо..."
Олелько перегорнув ще сторінку. Боже, яка нісенітниця. Для чого це вона все пише? Це просто маячіння божевільного. Ніякого зв'язку, набір слів. Не може бути, щоб звідкись це переписувала. Просто "спробувать пера і чорнила..." Тітуня Василиса Каш-парівна — як іноді сміялись. Йому хотілось реготатись, у нього було злорадне відчуття розгорнення чиєїсь таїни. Хоч і такої — панянської, смішної. "•-все це було. Як мало людей, а ті, які навкола, це лиш повторяльність, тінь. Майбутнє це тільки квадРати-ки і ромби краєвиду і слабенька лінія, що окреслює контури. Нічого, що нагадувало б людину, повну, прекрасну, смілу, нескорену. Анонімність юрби. Тільки маленька аднотація внизу: це людина. И ш°б вона повернулась, я вірю, я знаю, що вона — людина, повернеться в невблаганому циклі хуртовинних струсів, треба, щоб все відійшло. Все, до решти: скигління, гуманізм, так званий — очевидно, світова скорбота — теж так звана, всешляхетне братерство людей — яка облуда! Скинути зі скелі в провалля все це квиліюче, естетизуюче, гугнявіюче товариСТВО обезчещення людини. Вернутись до скитів! Так, тільки до Скитів. Хай пропорять це до млостей тихе и лагідне небо жгутом безжальних блискавиць, р030_ рють ці клумби, ці храмики, ці альтанки, де скніє людська думка. Смерчу! Урагану! Зливи! Пр°ДУд" нять, нехай продуднять орди, нехай зітруть все з лиця землі, нехай лишать попіл і іскри, тлінь і твань. Це вмирає світ, що вмів тільки "інтерпретувати" Це вмирає галайстра на її вежах до безглуздя витонченого раціоналізму. Дикий Скит — моя надія. Скит із очима, в яких смарагдово-люта мудрість повторного повстання з мертвих, язичного. Перунового. Хіба можна вірити в сюсюкання християнізуючих себе шо вечора тартюфиків? Бог — це сила землі. Це правда могутньої, напоєної невгасними соками землі, землі, що кипить, нуртує ще скованою силою своїх б'ючок. Бог — це людина вільна, що з землі підвелась. Людина, що освідомила собі свою могутність тільки тоді, коли зріклася свойого принизливого, галасливо-сопушного імені людини..."
Олелько передихнув, зволожив уста і перегорнув ще декілька сторінок. Вони були записані стрибаючим письмом, іноді роздавалась на пів сторінки чорнильна, бризкаюча, зяюча пляма — начеб хтось ломав, гриз і мучив перо. Кидав і знов, на другій сторінці, що так надила своєю ціломудренною чистістю, починав читати на ново, вибираючи слова, із гамованого вихору думок. "Тітуня Василіса Кашпарівна", прошепотів Олелько, нікому й в голові, що вона тут виписує. "Може, просто, закохана..." Власне, про неї ніхто тут нічого не знав достоту, а найменше самий Олелько. Він не звертав на неї ніколи особливішої уваги. Вона приїхала з Києва, оселилась тут на горі, ходила купатись, їздила верхи, як і всі інші. Йому навіть і не схотілося б прив'язувати до неї особливої уваги, бо вона мала право як і всі інші звертати йому увагу, мимрити невеличкі догани і перебаранчати в його дозвіллі. Правда, вона цього не робила, може тільки тому, що не була така вже надто старша від нього й за це одне можна було б ставитись до неї більш поблажливо, просто — не завважати її, нехай собі біснується як хоче.
"...Я побачила його знов у юрбі, між богомільця-ми. Чому диявола рисують завжди химородним, по-чварним невігласом? Диявол — це досконалість, принаймні тоді, коли він схоплює душі. Якщо це тільки одно з його втілень, то я не дивуюсь ніяким відьмам, що признавались на тортурах до грішного зв'язку з ним, прекрасним дияволом. Дуже можливо, що вони, при всій своїй тодішній святій простоті, навіть боролись з його невблаганою силою, але як жінки (бо жінка є ніщо інше як тільки квола жінка — який ба-нал!) мусіли скоритись. Отже це обличчя це ніщо інше як чергова інкарнація. Ось такий собі юродивий, нехай, але як світяться його очі. Яке блідо-воскове його обличчя аскета і враз із тим який шалений той ізсерединний пломінь, що спалює його. Він спалює і інших..."