— "Олелько Васильовичу, — сказав він тихесенько, — не хотіли б так на хвилиночку?.." Але Олелько одвернувся. Тріадо гукнув ще раз, і постоявши та гір-чано посміхнувшись, переступив ворота. Там він стояв, либонь розважуючи, куди йому йти: праворуч у село, до шоси й до старого тракту, чи ліворуч у поля й ліси. Він таки пішов ліворуч, вже не озираючись, пішов загороддями, пастовнями, перескочив рівчака і по скошених лугах подався в ліс. Олелько стежив за ним, поки він став аж зовсім невеличкою цяткою на обрії, поки не щез, розтанувши у голубій далечині.
Був початок липня. Стояло прелюте сонце, гарячою міддю розтоплювалось у в'янучій листві яблунь і вишень, жаріло черепичними дахами. Східці ґанку були такі розпечені, що опарювали ступні; собаки, виваливши язики, лежали в прохолоді і навіть не займали котів, що скрадались під лопухами, не гарчали на них; далеко дзвеніли коси.
Обідали на дворі, під каштаном. Дядько Сашко, лейтенант Абаза, доктор Крученюк тількищо повернулись із сінокосу з травинками на вусах і бороді, попечені вкрай сонцем; панянки ходили в прозористих сукнях, а проте вмлівали, тільки дідусь-полковник не міг нахвалитися, що такої хорошої косовиці давно не було. Проте обід не передбачався погідним. З чужих нікого не було, бо й Немирич повинен був заглянути до свого Вщижа. Тітка Лара прийшла помітно роздратована, тітка Катря хихотіла і підспівувала, тітка Ганна — сама суворість, витончена згірдли-вість. По личку чернички-гадючки, панни Інни, бігали золоті зайці; вона ухилялася від них, бо огар порушував би її стиль — блідої доби декадентів.
Олелько подумав, які різні, хоч і рідні собі, ці всі люди: одні засотані мряковинням далеких інших світів; інші ще на розпутті; ще інші силкуються не зрадити нічому, що давало їм силу сторіччями. Наприклад, панна Інна не могла вже відрізнити вівса від жита — Василь Михайлович тільки гірко похитав головою: "навіщо цей Париж, Монмартр, Інночко, ось вийди на розстай шляхів біля гайдамацького яру, або над прикрень Гориня, і тобі не треба ні тосканських, ні лангедокських краєвидів". "Люди, люди там інші, Василю, — боронилася панна Інна, — там вир життя, завжди щось нове, нехай і химерне, а у вас час зупинився, вітер як шуліка завис крилом у небі, а там бурхає життям, там ненатле життя, там джерело всього нового..."
"Гай-гай, — зітхав, слухаючи дідусь-полковник, — навіщо так відбиватись від дому? Людина повинна жити і емірати там, де народилась. Що по тому перекотиполю, по варнакуванні по всіх світах: це навіть непристойно, не кажу — гидко".
А відносно варнакування, — несподівано заша-рілась тітка Лара, — скажіте, через що власне про-скрібовано і остракізовано Тріадо? З якого часу в Ро-славичах осьтакі драконівські заходи?..
Вона викликуюче і гордовито поглянула по всіх. Василь Михайлович обтер серветкою вуси і поглянув на неї.
— Я вважав би більш доцільним залишити без коментаріїв цю подію. А коли тобі, Ларусю, так цікаво, скажу, я не люблю приводів до різних, іноді зовсім недоречних, спліток і чуток. Такі речі треба виривати з корінням, от і все.
Всі дивились потуплено у свої тарілки, всі знали в чому справа, крім Олелька.
Я демократ, сказав, помовчавши, Василь Михайлович, — мені ще ніхто не закидав пихи або погорди до тих, хто не мав щастя вродитися з так званої блакитної крови. Ллє я не терплю свині, яку посадили ввічливо за стіл, а вона лізе з ногами. Це зрозуміло.
Не зовсім, — ще більше паленіла тітка Лара, — остаточно, що тобі зробив цей тихий і сумирний чоловічок?..
Василь Михайлович невесело засміявся.
Цей тихий і сумирний чоловічок — особистість вщерть підозріла. Тобто, так усі говорять. Це все згодом перетворилось у клубок поголосок і поговорів, чого я органічно не переношу. Це, на мою думку — ледар із своїм власним розумом...
Через те, що критично висловлювався іноді про стан шляхетноуроджених? Ось де заговорила пиха февдалів!
Ажніяк, Ларусю, повір. Мої батраки в очі критикують наш стан февдалів без усяких хитрощів і то значно гостріше. Просто, ти розумієш, наша оселя — це мій сад, тихий вишневий сад і я не хочу, щоб навкруги кружляли історії поганого тону. Такого в Ро-славичах ніколи не було. І це стосується твоїх зустрічей, одверто кажу, Ларусю, твоїх зустрічей з цим добродієм біля криниці в Колодяжному...
Тітка Лара вдарила долонею по столі.
-— Прошу це виключити з розмови; це моя особиста справа...
Далеко не особиста, — суворо озвалась пані Ольга, — це наша загальна, родинна справа.
Настала прикра тиша.
— А я виключаю з приємністю, — сказав Василь Михайлович, — і то тільки з уваги на твій, Ларусю, нахил ідеалізувати все, що не варте цього, вір мені. Припустімо для тебе в твоїх видіннях — це Скит, Іріадо і таке інше; це романтично, потойбічно; ми всі хворіємо цим зайвим поетизуванням усього, що навколо нас. А ти забуваєш, що цей твій Скит, так опоетизований, це тільки міщанчук Нечипір Кулик. Ось і все. Згодом ти це зрозумієш і, визнаєш мене правим. Річ у тому, що нас багато до дечого зобов'язує... Треба про це пам'ятати скрізь і всюди. Ми можемо втратити все, але ми не сміємо втрачати пропорцій. Між нами та іншим світом. Навіть, коли б усе валилось. Навіть, коли б довелося знищити себе. Така програма Рославців,їх profession de foi, і я намагаюсь триматись її повсякчасно і повсесюдно. На цьому кінчимо нашу розмову.
Й Василь Михайлович замовк і зайнявся обідом. Тітка Лара метнула погляд по Василю Михайловичу; вона жагтіла, в її очах був неприємний пломінь, пальці її м'яли серветку, а дядько Сашко і тітка Катря не могли стриматись від реготу [це була, на їх думку, якась театральщина], нарешті не змогли і разом порскнули реготом, тітка Катря аж сховалася під стіл, інші кволо посміхалися, крім пишно-мовчазної пані Ольги, Оксани Олексіївни і тітки Фламінго, яка сиділа пряма як тика. Тітка Лара з ще більшим серцем жбурнула геть стільця і вибігла в сад.
Роля патріярха тобі пристала, Васильку, — сказав весело дядько Сашко.
І врешті-врешт ви всі перебільшуєте, — озвалась, не вимовляючи маніжно букви "р", панна Інна,
— що в тому лихого, якщо Лара розмовляла з тим, як його, Скитом, ви його так називаєте. Не бачу в тому ніякого шокінгу. Погадайте лишень, невже можна припустити, що вона в цьому одоробалі і плебею за-ко-ха-ла-ся?