— Пора на обід, подивився дідусь на сонце, сьогодні ж толока у нас... Дійсно, димарі будинку флігеля снували кучеряво-синій димок, що розпливався в важкій блакиті неба. З лугів ішла пісня, дзвеніли коси, зовсім, здавалось, близько, але це було далеко, аж під лісом, косарі бо йшли полуднувати. Це була одна з щорічних великих подій рославицького гніздища. Олелько знав, що заставлено вже під каштаном і аж до волоських оріхів столи, накрито їх білими парто-винами, що прийдуть в обід і ввечері люди в білих сорочках, з огорілими обличчями й мозолистими"п'я-тірнями, що всі, разом і з батьком і Оксаною Олексіївною і дідусем і тітками і дядьком Сашком і дядьком Петром, позасідають за тими столами, їстимуть борщ, вареники, м'ясиво, тягнучись ложками до великих мис, питимуть горілку й всяку брагу, довго, до півночі питимуть і бесідуватимуть і співатимуть і танцюватимуть, коли прийдуть музики. Буде танцювати й тітка Лара з гарним парубком Андроніком зза шоси, тітка Катруся з матросом-Яшкою, дядько Сашко з високою Ганькою, що має такий дзвінкий голос... А дідусь і Оксана Олексіївна й батько, сидітимуть зо старими людьми, що в них круті порепані шиї й посріблені бороди, зо старшиною й зо старостою й вестимуть розмови про урожаї, про сарану й про посухи в такому й такому році, про землі на Сибірі й про хуторські наділи й про війну. На завтра луги стануть ширші, холодніші, під дзвінкими косами ляжуть бо покоси нині вже мертвої трави, але вона ще довго пахнітиме своїми гострими соками, ще довго не в'янутимуть скошені разом сокирки й дзвоники...
— З добрим полуднем вас, Олелько Васильовичу,
— прогомонів насмішкуватий голос і Олелько здригнувся; дідусь-полковник і сам, підвівшись, оторопів; Оксана Олексіївна стояла на стежці, в сонці, узявши за руку Гальшку. З-за баркану, крізь очерет і верболіз, що ними заростав цей берег ставка, вийшов Тріадо. Його старанно розчесана чуприна була мокра, зза коміра шовкової, на цей раз блакитної сорочки виглядала осмалена шия; був він босий і з книжкою.
Купавшись тільки що, в струмку оттам — скрадався він; а сам іду з лугів...
З книжкою, не з косою? Промовив дідусь, жартома — підзорливо.
Ніколи читати, та й люди тут темні; сміються: косар та ще й з книжкою. Ти краще, кажуть, в університет би йшов. Темний народ, мужички оті...
Він своїм звичаєм, присів напочіпки, крутив цигарку й споглядав на Олелька, проглядував його.
А де не темний, сказав дідусь; всі ми темні, світочів тепер обмаль.
Світочів тепер у тюряги зачиняють, — розв'язно сказав Тріадо, — бо з темними справа коротша, темна людина безпечна. Темних сила силенна, але без розуму й вона ніщо. А розум не тут, розум найдеться, коли треба буде...
— Це ти до чого? Строго глянув на нього дідусь.
— До слова, пане полковнику, тільки до слова... Й він, своїм звичаєм, захихотів, аж зайшовся, не
зводячи очей з Олелька, а дідусь, постукуючи кийком, пішов важкою ходою геть. Олелько зауважив, що й його чолом, як у всіх домашніх, коли вони стрічали Тріада, просувалась хмарка, зневажлива чи тільки ніякова — він вселяв у всіх неспокій. А черчик — бродяга сидів усе напочіпки, рисував гилочкою візерунки на сухому піску — м'язи грали під його сорочкою, лукаво розлітались брови.
— Аз вами, Олелько Васильовичу, давно не говорено, — сказав Тріадо; чи не гніваєтесь, бува, чогось?
Оченята відводите, якби я вам що зробив. А я ж чоловічок смирний і ваших усіх люблю, ох якже й полюбив. За добро, за гостинність, за ласкаве серце...
Олелько мовчав. Цей чоловічок став йому одразу ненависний, до огиди нестерпний, зо своїм пригладженим чубом, зо своєю вродливою кирпою, зо своїм швидкомовленням лестуна чи лукавця. Він здавлював до болю кулаки, аж до горла підповзала колюча сухість. Він не бачив уже давно Мотрі, самий уникав її, коли чув здалеку її голос, чи бачив її змарнілу постать; зеленава голова медузи з поблідлими устами, як тоді вночі, при — несмілому шереху місяця, вже тільки тривожила його, як назавжди втеряна мана солодкої таїни; ця мана в одну мить стала холодно-чужою. Й те, що Тріадо міг знати про це, що міг потайки глумитись над його маною, Олелька невимовно бентежило.
Тріадо вже стояв, висвічуючи своїми улесливо-настирливими очима чаклуна, гріючись в полудневому сонці як великий муругий кіт. Попелинка, летівши з леготом, сіла йому на щелепу, він змахнув її й посміхнувся.
— Благодать нам послана: живи й радій. Ось, сказати б, природа землі нашої: чи є де краща? Та ви мене в раювання Едемів пішліть, скажу все одно — пропаду там, зів'яну, бо чуже сонце не гріє, чужа земля не пригорне, а тільки своя земля — мати. Але люди, люди занепащають, люди неспокійні, з думками своїми, з химерами й навіщо? Метушня це все, а ще більша буде — і благодать буде знівечена і земля наша буде не рай, а передсінок пекла. Ви це дослівно не прийміть: я самий ні в пекло, ні в рай не вірю, а сказав більше для мовної краси слова. Прагну миру й ісповідую чоловіколюбство — знов, хехехе — красиве слово, скажете, проте зміст, уважайте, зміст, — глибокою правдою сповнений. Благодать землі — чоловіколюбство — мир, ось наша мета, іншої не шукайте...
Недавно ви трохи інакше говорили, — сухо сказав Олелько.
Бо натура моя двоїста, як і ваша і всіх нас, пробачте, Олелько Васильовичу. Одна моя натура — лине за маною, духа правди шукає, довершенности — будьмо як боги, мовляв, а друга — земна, ось така силою своєю хмільна (а це сили правічні, скажімо, нездоланна ота похіть людська наша). Ці натури й боряться. Чорнобог — білобог, і на цьому світ стоїть, а визволення нема, тільки одна мука. Чи не вічна мука оте наше життя, ота жизнь людська, солодка, творча, а всеодно — мука. Не бійтесь, я все передумав, все я перезорив. Я прозрів. Ось і панна Лара...
А що вам до панни Лари, — раптом з лютим пересердям аж крикнув Олелько, — залишіть її в спо кою.
Він пішов швидко стежкою до дому.
Його аж дратувало: навіщо він слухає, вслуховується в цей вкрадливий, бісівський голос? Він вже був переконаний, що все це лиш бездоганне комедіянство, все це удавана юродивість, за якою криється зовсім щось інше, чого він не збагнув і ніколи не збагне: Всі в його домі вважають подумки цього Тріадо — скомороха, блазня, штукаря, непроханим зайдою, всі його ненавидять, але чомусь бояться і не мають сили, немов причаровані, прогнати його, хоч усі водносталь зітхнули б з полегшою, коли б він пішов геть. Автім, може це була тільки Олелькова передузятість. Може це клекотіли в ньому затаєні ревнощі. Він з пересердям стьобнув палічкою придорожнє бодяччя. Чомусь сад цього року так буйно заростав бур'яном, богилою.