Безумовно, — думав Олелько, — вийшовши в сад, — це потрясаючо, це геройство, це подвиг, як каже Оксана Олексіївна. Млодецький, що стріляв в Лоріс-Мелікова. Халтурин, що проносить динаміт у царський палац, спить на подушках з динаміту. А Грине-вецький — він мабуть не був багато старший від Олелька, Гриневецький, блідий, з рукою на бомбі, очима до очей з пораненим імператором. Чи міг би він — Олелько відважитись на таке? Безперечно, міг би. Може це зовсім не сила волі, а навпаки — гісте-рія безвольної людини, може це просто — одчай. Чи всі обов'язково повинні кидати бомби? Може, якийне-будь спокійний, тихий, трудолюбивий студент, що проводить ввесь свій час в лябораторії й серед книг, значно більше корисний для людства, ніж ці революціонери — подвижники? А може справжній подвиг зовсім інший — ось хочби такий як Теодосія Печер-ського чи того іншого схимника, що його недавно бачив в журнальній репродукції з картин котрогось майстра, серед лісу, між білими берізками, з потупленими очима, проясненно смиренного?..
Цей квітучий сад сповняв тепер його невимовним одчаєм, отим почуттям незакінченности, звенючої порожнечі. Сад шумів здивованим шепотом кленів, акацій, каштанів, жеврів отруйно-солодким, вщерть пристрасним запахом яблуневого квіття, мигтів увесь як свіччіння затоки, а серце Олелькове безпересталі стискалось. Він ще за-дня бачив у дзеркалі своє худе обличчя з такими кволо опущеними кутами уст, з хлоп'ячим підборіддям, що так не нагадувало ні кінських щелепів дядька Петра ні батькової огорілої в сонці міці. Була в цьому всьому нуда. И ще може — тривога, така незбагненно— сильна, що Олелькові хотілося аж плакати.
Крізь гілля, коли зігнутись, аж здалеку, в другому кінці саду було видно палаючі вікна їдальні. За шо-сою бухкав бубон. Біля вогнища, коло куреня сидів дід Сила й стругав росохи, мабуть для підпирання дерев.
Олелько потайки думав, що там буде й Мотря, отулена в свою хустку, але її не було, хоч за шосою її напевно не могло бути, бо вона була ні панна ні мужичка й їй там було б ніяково. Може й її непокоїв той самий, що й Олелька одчай незбагненної ніким юности. Може й її до захлистуючого болю, як пожежа, дратував цей п'янючий сад.
— А як на війні, діду Сила, страшно? — Спитав Олелько.
Дід, на крепких ще в'язах, повернув до нього зо-гневілу щітину щелепи.
— Заплющив було очі — стріляю; це в самий пер-вий вогонь було, а потом — привик, тольки шукаю, ки'б де притулитись, щоб той тебе не поцілив. Ко-нешно, це як говориться — бєглий оружейний агонь, а от як на штихи, то тут, ти, братец мій, не сховаєшся. Сорочки бєлиє одягли, значить, уже буде небез-премінно на штихи...
— И приходилось колоти?
— Ще й як, не ти його, дак він тебе. Лізеть, значиться, на тебя, такий от кошлатий, а очища горять як у вовка, да ще й гинджала тримає в зубах, ну, а ти його — раз і пішов-пішов далі. З трупа, бувало й не вискочиш. Война, брат ти мій, це не шутки тобі.
Все це звичайно, могло бути цілковитою фантазією. Могло бути й таке, що на ніякій війні дід Сила ніколи не був. Його оченята світились хитруще, але він на Олелька й не дивився. Він бубонів більше про себе звиклий до своєї самоти й бесідників йому не було потрібно, хіба що розкурити з ними цигарку. І говорив він солдацьким воляпюком більше для надання собі поваги, Олелько добре знав, що з Василем
Михайловичем, наприклад, і з усіма, кого хочби спо-видно шанував, він говорив по людськи, без калічення мови.
— Ка 11". озвався він раптом; звод драгунів до нас їде.
Не чув, відповів Олелько, вдивляючись в вогонь; або що?
Панів стерегти, ось що — прищулився дід Сила; тепер і для панів скоро вийде маніхвест. А мо' вже вийшов. Дак от і драгуни сюди...
— Маніфест відносно чого?
Сила добував жаринку з вогню, взяв її в чорнюші долоні, перекидав у твердих, задубілих, дмухав, аж поки не потягло синім димом махорки. А тоді подивився на Олелька й очі його сміялися.
— Або я відаю, думаєш? Маніхвест і годі. Був для мужиків, а тепер для панів вийде.
Він знечев'я поглянув на дерева. їх верхів'я палахкотіли. Але це палало далеко, палало як блискавиця — швидко, раптово й злюще.
— Горить, Сила?
Дід Сила раптом зсутулився й швиденько забубонів:
... Лавриче, Лавриче, як твоя на залізних пательнях спеклася, як вона не шуміла, не стогнала і не боліла, так і ти, Лавриче-Лавриче, тепер своєї сили не розширяй, більше не гори і не шуми і по цей час і по мої слова...
— До кого це ви так, Сила? Хто це той Лаврич?..
— Добре горить, — не відповів, засміявся Сила, це Білосточчина горить, це в Вороні, мабуть, скирди Білостоцького горять...
Може ще ніхто крім них не зауважив цієї далекої пожежі, що там, за лісом буяла живлом. Дід Сила дивився на цю тиху заграву, ремиґаючи ощітиненими щелепами. Стояв, подавшись наперед, в своїх рожевих од заграви полотняних штанях, навіть з порожевілими вусами, немов опаленими на пожарищі, з цигаркою, прилиплим до нижньої губи.
А бубон за шосою, в селі, як нічого не бувало, бухкав. Мабуть тоненько вигравала скрипка, (може це просто пищав комар, загублений в хащі саду) — Олелькові здалось, що чує скрипку. Невже ніхто не помічав цієї пожежі. И дід Сила, зовсім не турбуючись нею, сів собі знов край куреня, на колодці й підкинув ломаччя до вогню.
— От і на Юрія не одпочиває, — засміявся вів сам до себе.
Хто не відпочиває, діду Сила?
А Той, не знаєш?..
Він захихотів, а Олелько пішов темною алеєю в напрямку до старого дому.
Якщо дід Сила говорив "Той", то він мав на думці мабуть Його, Чорта. Проте це не означало, що він його боявся, чи не любив: до Чорта дід Сила ставився швидше поблажливо, жартома. Автім у Рославичах, та й в усій околиці чортовиння було вдосталь. 1 хоч ним могли іноді лякати неслухняну дітвору, то з рахманним чортовинням ніхто не ворогував. Кому ж бо могли шкодити потерчата, що скиглили в болоті; або мавки, що гойдалися на вербах чи пустували з перелесником у житі; русалки, що плескались у річці або в лісових озерах. Іноді зустрічався дідуган-л/совик, що хазяйновито вештався по своїх гаях або веселун-водяник, що барашкував біля млина, за греблею? Цій чор-товинній дрібноті прощали її химерні псоти. Навіть домовикові, що іноді жартома заплітав коням гриви і хвости, не дорікали, бо що інше, ледарюючи вдень і вночі він мав до роботи.