У графа Плятера, в Янінах кінський завод підпалили, чортові діти, все сіно до чиста згоріло... Коні почманіли...
Та й нам не буде легше, — підводиться панотець, — коли й драгунів пришлють, то й нам все потопчуть, спасуть...
Ох-ох, гріхи наші тяжкії, пора-пора батюшці і він перехреститься, дякуючи за трапезу, натягає свого солом'яного брилика, встає із-за столу і йде з дяком на подвір'я, до візка, запряженого мишастими лінивими кониками. Вони відмахуються хвостами від докучливих ґедзів. Погонич лясне батогом і покотиться візок, щоб на вечір поспіти.
Пора й становому і він потрясеться на свойому запиленому тарантасі по скаменілій груді, а за ним вершники-стражники з шаблями-шпичками. 1 думи либонь у всіх однакові: що ж це за планида найшла на той народ, шо стільки турбот із за нього?
І хто теє все робить? — Дивляться начальству вслід і посесори і коршмар Рухим і посоловілі подорожні, хто це таке безчасся вчиняє?...
Син Ґонти, — єхидно посміхається акцизний чиновник і натягає й собі кашкета. — не чули хіба?
Старий тракт аж гуде, такий кований, лунний. Тарантас станового вже торохтить біля каплички, як братись вгору, а панотців візок поспішає за ним, та не здожене. І селянські вози скриплять, оминаючи бі-чівником візок станового і скидають прихапцем шапки, з пересердям стьобають коней.
Біля коршми вже почули, вже вибігають на шлях прихорошені міщаночки-дівчата, вже за горинським мостом дрібно-дрібнесенько вибивають підкови. Вже в білій куряві, за деревами, показались жовті око-лиші на драгунських безкозирках, а драгуни, побачивши зальотних молодиць і дівоньок із Замчища, підтягнулись, вирівнялись у сідлах і вдарили, аж затремтіло листя на придорожних яворах і липах:
...Та яка у нас велика случилась біда, молодая Марусина сина вродила...
Гей-гей-гей сина вродила, не скормила, не вспоїла, в море кинула;
А у нашому селі та в усі дзвони б'ють Молодую Марусину до тюрми ведуть...
Луна йде в долину від підсвистів, від підтьохкувань і коні баско виграють і видзвонюють шабельки і мерехтять на списах прапорці, а луна розходиться далі, ген на тихі пасіки, одбивається об старезні клуні.
І аж до станового долине тая луна і він обернеться в тарантасі, скинеться гірчаних дум і посміхнеться
згадує і свої військові часи. А обабіч шляху, відбившись від придорожньої муравиці, підуть у далечінь ярі лани і сонячні проміння тихо пестять ще хистке колосся. А за полями засиніють бори, підуть аж під Звягель і навіть під старовинний Корець, а осьде огорнуть село Восьминоги, де на пагорбі біліє костел і вклиниться у селянські нивки володіння графині. Костел, як кажуть був ще димом Кривоносових мушкетів опалений і хмуро дтрунчіють його вежі, споглядають вузькими вікнами на селянське море, де він лише
острівець. За Восьминогами Заславець, а там і графський парк і палац, що мріє за деревами. А Заславець селище величеньке, там навіть графинін паровий млин попхенькує стиха, боячись либонь порушити маєстат вельможного могуття. Біля млина завізно; походжають там, серед натовпу возів, таємничі присипані мукою купці в плескатеньких шапочках, у довгополих сурдуках і пересиплюють з долоні в долоню золоте зерно та хитають головами і замислено-мудро зітхають.
Не об'їде становий всього свого володіння за один день, а батюшка на своїх мишастих то й не гадати. З Межиріччя до Восьминог — дванадцять верстов, до Заславця ще п'ять, а тоді лісами понад рікою до Остріжця, а там ще вісім верстов до Волі Межиріць-кої і до Любитова, а тоді нарешті — Рославичі.
Та скільки б не їздив становий, він і так усього не знатиме, бо не вивідає. "Жиди знають усе" — думає він. Все вони знають, де борошно пішло в ціні вгору, а де впало, скільки платять у Старім Константинову а скільки в Луцьку, а навіть у Львові в Австрії, чи в Ґданську на Прусах. Вони знають, що до пана Тар-ковського везуть нову молотільню, а у Харкові революціонери застрілили губернатора. їм газет не треба.
бо вони все знають та тільки мовчать. Може знають вони що цього року після жнив буде війна і через те скуповують сіно ще на сінокосах і сіно піде вгору. От знають усе лихварі, але не скажуть. Не скаже ні кор-шмар Рухим, ні ліферант Янкель, який в Восьминогах мас свою крамничку з газом та оселедцями, а у якого три новобранці ночували і він їх вивів за кордон. Адже за молоду сам з контрабандою ходив у Львів і в Перемишль. Янкель нічого не боїться, бо у нього син в Америці і може ті рекрути, що втекли, також перепливуть море і переберуться в Америку і там десь стрінуть Янкелевого сина.
А от все знають ті євреї, думає становий, але одного не знають, яка тепер думка у мужиків, така як споконвіку, чи інша. Не скаже того ні Янкель, ні Рухим та навіть сам їхній цадик бердичівський не вгадає, бо думка мужицька — чорна як земля і нікому невідома. А до того ще й звихрена вихрами, що вивертають все шкерберть, що висотують душу так, щоб стала сповнена незбагненними, небувалими прагненнями.
Землі мало, от що. Не стає землі для всіх, от де біда. 1 становий від усіх своїх роздумів важких, скидає картуза та витирає чоло, знесилене думами, які або вириваються як весняний промінь і лагодять хоч кого, або заволікають обрії наче чорнющі хмари.
1 трясеться становий у свойому тарантасі, стискаючи шаблюку і трясуться за ним стражники, втомлені від довжелезної дороги. Вони знають ще менше, ніж становий. Знають лиш ці купці біля графиніного млина, що ґерґочуть між собою, присипані мукою, і хитають головами, пересипаючи, немов іграючись, жито-пшеницю в долонях.
Сонце заходить за старовинною фортецею, за гра-финіним білим, а тепер порожевілим костелом, що вже стільки століть стоїть і когось то стереже, але чи встереже?
Ідуть отари з громадського пасовиська і Сак — височенний чабан, ляскає довгою нугою, здорово ж ляскає, аж відлуння йде далеко і до межиріцької фортеці і до костела у Восьминогах. А у Сака обличчя безвусе і бліде як у схимника; про що думає він? Чи про те, що чабанський вік короткий? Чи про те може, що буде він одного дня посеред сонячного майдану стояти перед гомінкою, схвильованою юрбою, яка настановить його своїм отаманом?