Кілька днів після своєї невдалої ночівлі на деревах Стьопа, Стасик і Вася жили спокійно. Але потім у їхні душі почали закрадатися сумніви. Справа в тому, що сусідкою бізнесмена Івана Івановича Бобченка, бультер'єр якого перервав їхню операцію "Чорна пантера", була їхня однокласниця Ірочка Ігнатюк. Тиха непомітна Ірочка, що сиділа за однією партою з таким самим тихим Шуриком Нечипоренком, і на них ніхто ніколи не звертав уваги. Аж тут…
– Слухайте, пацани! По-моєму, Ігнатючка знає про наш провал із "Чорною пантерою", – сказав Стьопа.
– Звідки ти взяв? – спитав Стасик.
– Вона на мене так сьогодні подивилася!.. І усміхнулася. – Мабуть, закохалася в тебе. Ти ж такий плейбой! – хихикнув Стасик.
– Однозначно! – хихикнув і Вася.
– Та йдіть ви!.. Я серйозно.
– А хто ж їй сказав? Бультер'єр Льолик? Бобченко ж обіцяв.
– Та й він хоч і сусіда Ігнатючки, але іде на роботу зранку, а приходить пізно ввечері. Вона його й не бачить ніколи, – сказав Вася.
– Братові її міг розказати, баскетболісту. А брат їй. Уявляєте, якщо вона всім розпатякає, що буде! – округлив очі Стьопа.
– Буде погано, – зітхнув Стасик. – Усі сміятимуться, а Вовочка Таратута таке приклеїть, що…
– Однозначно… – зітхнув Вася.
– То що будемо робити? – спитав Стьопа.
– Ну… спершу треба піти з нею на контакт. Дізнатися, чи справді вона щось знає, – сказав Стасик. – Давай, Стьопо, підрулюй до неї!
– А чого це я?!
– Вона ж на тебе дивилася, тобі усміхалася, – розвів руками Стасик.
– Однозначно! – похитав головою Вася.
– Давай-давай! Не тушуйся! – ляснув Стасик Стьопу по плечу. – Купи букет квітів – і вперед!
– Однозначно! Хи-хи! – хихикнув Вася.
– Ну, паразити! – вигукнув Стьопа. – Я вас від ганьби врятувати хочу, а ви…
– Ну не треба, не треба квітів! Розхвилювався!
Хоча Стасик і Вася костричилися, але і в них було неспокійно на душі. їм теж здавалося вже, що Ірочка Ігнатюк позирає на них не так, як раніше. А втім, раніше вони просто ніколи не звертали на неї уваги і не помічали, як вона на них дивиться.
Стьопа довго думав, з чого почати розмову з Ірочкою, а тоді нарешті наважився і підійшов до неї.
– Слухай, Ірочко, а… а ти взагалі газети читаєш?
– Газети? – здивувалася Ірочка. – Ну… іноді… а що? – Та нічого… Просто трапляються іноді цікаві статті…
– Які? Ти маєш на увазі про це?
– Про що – про це?
Ірочка зашарілася:
– Тобі ще пояснювати треба! От ще!
Тепер уже почервонів Стьопа:
– А-а… Ні! Я не про це.
– А про що ж?
– Ну… про різні дитячі справи.
– Про дитячу злочинність, наркоманію?
– Та ні! Про… про дитячі організації.
– Таємні? Сектантів? Сатанистів?
– Та ні!
– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…
– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?
– Нормальна людина… А що?
– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?
– З ким? З бультер'єром?
– Та ні! З Бобченком!
– Авжеж! Він же наш сусіда.
– А як ти з ним?
– Нормально! А що таке?
– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.
– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?
– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…
Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.
Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – "А я їй!", "А вона мені!"…
– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.
– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.
– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.
І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.
Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.
– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!
– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – "Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації "Бумеранг". Тю! Хто це тобі написав?
– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: "Таємні"?
– Ага! – підтакнув Вася.
– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.
– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.
– А чого ти почервоніла?
– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!
І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.
– Дурниця якась! "Бумеранг"… Чому "Бумеранг"? – знизав плечима Стьопа.
– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.
– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!
– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.
– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.
– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.
– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.
– Як? – спитав Стьопа.
– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.
– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.
– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.
– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?
– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.