Сумні елегії

Страница 9 из 23

Овидий

9
І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,
З грецькою людністю є поодинокі міста.
Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,
Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.
Назва місцевості все ж од самого міста давніша:
Тут був убитий Абсирт — звідси і назва пішла.
На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,
На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,
Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,
Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.
Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:
"Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!"
Поки мінійці тремтять, нашвидку відв'язують судна,
Поки навперебій тягнуть із дна якорі,
Знаючи, що їй загрожує, б'є себе в груди рукою,
Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!
І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,
Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.
Біле на обрії вздрівши вітрило: "У пастці ми, — каже, —
Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!"
Доки міркує вона, на всім зупиняючи погляд,
Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,
Тільки-но вздріла його: "Таки не дамося! — гукнула, —
Ось же — той, чия смерть буде рятунком мені!"
Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, —
Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.
Тіло розрубує потім на кусні і полем широким
їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.
А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,
Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.
Щоб небувала печаль уповільнила батькові кроки,
Поки по куснях свого сина збиратиме він.
Звідси — й "Томи", місцевості назва: каже переказ —
Рідного брата мечем тут розтинала сестра.

10
Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,
Може, без мене моє там ще триває ім'я —
Хай же він знає: ген під сузір'ями, що не сягають
Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.
Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети —
Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!
Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:
Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.
А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне
Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,
Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,
Де не людина лишень — небо холоне й тремтить.
Випаде сніг — і лежить: не йме його дощ ані сонце,
Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.
Ще не розтане один — уже другий сніг випадає,
Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.
Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі
Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.
В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,
Тільки лице з усього тіла відкрите у них.
Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,
Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.
Вина стоять самі по собі, — як у глеках стояли,
Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.
Що вже казати? Потисне мороз — і струмки замерзають,
Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.
Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,
Той, що не тільки одним гирлом у море впада, —
Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, —
Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.
Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,
Що замінились у лід, коні копитами б'ють.
Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,
Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.
Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди
Ні заохоти нема — свідкові вірити слід:
Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,
І під слизьким покриттям не хвилювала вода.
Бачити — то ще не все: по воді затверділій ішов я,
І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.
От якби море стало таким і для тебе, Леандре, —
Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!
Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,
Щоб до повітря сягнуть — люта зима не дає.
Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, —
Хвилі ніяк не зіб'є на зледенілій воді.
Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,
В заціпенілій воді не ворухнеться весло.
Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли —
Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.
Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом
Море розлоге скує чи повноводну ріку,
Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,
Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.
Ворог, грізний конем, стрілою — далекосяжний,
Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.
Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,
От і захоплює все той грабівник налітнйй:
Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, —
Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.
Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,
Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! —
Інших — зубчастими стрілами вершник дикий проймає,
Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.
Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:
І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.
Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,
Плугом у полі орач не прокладе борозни.
Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,
От і дичавіє тут без обробітку земля.
Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,
У кадібцях молоде тут не шумує вино.
Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій
Слів, що владарку свою ними жоною зробив.
Глянеш — пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,
Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!
Широко світ неозорий прославсь, але для моєї
Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!

11
Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,
І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,
Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,
Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.
Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне?
Де ще для ран на мені місце знаходиш живе?
Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,
Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.
Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,
Всюди, куди не ступлю, — всюди неспокій і страх.
Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,
Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,
Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,
Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.
Хай тої кара мала — без жони дорогої лишитись,
І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-
Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,
Мало було б хіба це — звідати Цезаря гнів?
А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану
Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.
Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем:
Де вже тріщина, те — може й дитина розбить.
Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,
А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.
Я — вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш?
У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть?
Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,
Куряву збивши, тягли, — Гектором більше не був.
Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше:
Нині Назона нема — є лиш подоба його.
Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу?
Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!
Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся
Злочин бачити там, де я лише помилявсь!
Я ж покарання несу (тобі того мало?) подвійне,
Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.
Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,
Ти ж, один лишень ти — гіршої зичиш мені!
Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним
Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук
Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,
Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив:
"Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,
Тож не сам вигляд бика — те, чим корисний, хвали!
Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята?
Хочеш злочинця скарать — там його й зачини.
Далі берись підсипати під низ повільного жару,
Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.
За подарунок такий належним віддячся дарунком,
А головне — на платню, владарю, не поскупись!"
Мовив на те Фаларід: "Винахіднику дивної кари,
Першому варто свій твір ушанувати тобі!"
Довго не думали: як і навчав, підсипали жару —
І залунала мідь голосом жертви й бика.
Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів?
Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.
Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю
Кров'ю, домігся свого, — серцем жадливим радій!
Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,
Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.
Врешті, Улісса зі мною зрівняй — і побачиш: великий
Гнів Нептуна, але — більший Юпітера гнів.
Хто б ти, отже, не був, — не діймай мене до живого,
З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!
Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,
Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!
Доля не спить, пам'ятай: і підніме, й кине людину
В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!
Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)
Так уже згриз ти себе справами друга свого, —
Можеш спокійним буть: моя доля — із найчорніших,
Цезаря гнів собі вслід біди всі інші веде.
А щоб ясніше було, щоб ти словам моїм вірив, —
Я б і тобі побажав звідати кару таку.