КНИГА ТРЕТЯ
1
Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,
Серцем, читачу, озвись — втомленій руку подай.
Хай тебе страх не бере: червоніть через мене не будеш:
Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.
Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,
Те безталання моє він переводив на жарт.
Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,
Нині ненавидить він — пізно, на жаль! — і клене.
З чим приходжу, поглянь: журба — це вся моя ноша,
Настрій-бо співу мого — з днями сумними в ладу.
З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає —
Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.
Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш?
Як мій владар, так і я — кращою соромно буть.
Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш —
Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.
Може, й не все, що тут є, — зразок латинської мови —
Теж дивуватись не варт: серед чужинців писав.
Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,
Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти?
Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,
Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.
"Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві:
Змогу на рідній землі гарне прожити життя!
Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.
Що суходоли й моря геть мене вибили з сил".
Рушили ми. Ведучи, пояснив він: "Он Цезаря форум...
Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.
Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;
Скромний будинок ось цей — древнього Нуми житло".
Вправо звернувши, сказав: "Палатину бачиш ворота.
Статор он. Тут і було місто закладене — Рим.
Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї
Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.
"Певно, Юпітера храм?" — запитала я, бо над дверима,
Видно було, зеленів листям дубовий вінок.
"Не сумніваюсь уже, — про господаря дому почувши,
Впевнено мовила я, — тут сам Юпітер живе!"
Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,
Тінь розіславши густу біля високих дверей?
Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,
Те, що Левкадський Феб саме його полюбив?
Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,
Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі?
Може, це знак того, що вічно буде втішатись
Славою дім цей, як лавр — зеленню листя свого?
Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно:
"Цезарю від громадян, за порятунок життя".
Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-
Він, громадянин твій, на краю світа живе.
Не заперечить того, що скараний був справедливо,
Тільки не злочину тут — помилки він допустивсь.
Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..
Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.
Бачиш? Мої сторінки — одна тільки блідість безкровна.
Бачиш? Нерівно іду, хистко ступаючи крок
"О, якби знову, — зітхнулось мені, — за господарів цих же
Батько мій міг озирать ту найяснішу з осель!"
Далі — східці стрімкі: до буйноволосого бога,
В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.
Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд —
Батько суворий; в руці в нього — оголений меч.
Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній
Праці створили для нас нинішні й давні співці.
Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний
Все докоряє собі, що народив їх на світ.
Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом
Ті заповітні місця каже покинуть мені.
В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,
Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.
Не допустила Свобода мене до святині, що вперше
Місце в покоях своїх книгам поетів дала.
Так ото доля лиха не лише на співця завзялася:
Змушені й книги його — діти — вигнанцями буть.
Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар —
Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.
Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати?),
Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!
А коли храм той і людні місця тепер не для мене —
Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.
Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,
Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.
2
Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська
Землю вигнання мого люто морозом гнітить.
Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,
Ані Латони син порятувати жерця.
Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,
Що не так я пустував, як ота Муза моя.
Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,
Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!
Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,
Хоч, від природи м'який, праці важкої не знав, —
Нині — будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,
Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.
Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього
Сил — і долало те, що непосильним було.
Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги
Душу зболілу свою працею я розважав.
А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі —
Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, —
Плач — утіха моя. Струмки, що їх живить на весну
Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.
Згадую Рим тут і дім, на пам'ять тут мені сходять
Милі місця і все те, що я у Місті лишив.
Скільки разів я стукав у двері своєї могили —
Марно! Ні разу вони не відчинились мені.
Нащо я стільки мечів оминув? Чому лиш страхала,
А не накрила мене хвилею буря стрімка?..
О божества, чию неприхильність чую постійно,
Ви, що примножили гнів ще одного божества,
Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими
Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!
3
Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою
Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.
Хворий — на чужині, на краю невідомого світу,
Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.
Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів
Злігши, у тій далині, у невідомості тій?
Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,
Не до вподоби й земля — годі сказати, чому.
Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,
Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.
Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,
Хто б коротати поміг часу повільного плин.
От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,
І, чого бракне мені — те перед зором стає.
Різне ввижається, ти ж — найчастіше, люба дружино:
Більша частина мого серця належить тобі.
Ти так далеко, але — тебе кличу, мовлю до тебе,
Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.
Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,
Марив я: тільки воно в мене було на вустах.
Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,
Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,
Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, —
Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.
Тож сумніваюсь, чи житиму... Ти ж, у Римі, можливо,
Весело нині живеш — горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої — смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, —
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, —
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?
Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани —
Лишенько! — голову цю вкриє чужинна земля?
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім'я — лиш на забаву вітрам?
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого:
Дійсно вперше — тоді, як я без вітчизни лишився, —
То була перша, а це — гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла — та чи зможеш, люба дружино?
Тим потішайся, що смерть — це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне: біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, —
То між сарматськими — римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:
"Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:
Праху Назона нехай буде легкою земля!"
От і достатньо цього. Мій пам'ятник — це мої вірші:
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, —
Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!