3
Нині — той день (чи я помиляюсь?), коли тебе, Вакху,
Звикли вславляти співці, саме той радісний день:
Скроні духмяним вінком увінчавши, висушують келих
І за вином тебе всяк, Вакху, вславляє вином.
Тямлю, між ними і я, поки доля на те дозволяла,
Гостем, жаданим тобі, часто той день святкував.
Я, хто тепер під холодним ерімантійським сузір'ям,
Де побіч гетських племен плем'я сарматів живе.
Я, хто дозвіллям м'яким, важкої не знаючи праці,
В колі сестриць Пієрид милому ділу служив,
Нині — на чужині, серед брязкоту гетської зброї,
Після виснажних пригод на суходолі й морях.
Чи мене випадок занапастив, чи гнів усевишніх,
Чи, коли я народивсь, Парка хмурною була,
Все ж одного із твоїх шанувальників порятувати
Силою духу свого личило б, Вакху, тобі.
Чи, може, вирок сестер, котрі над долею владні,
Вже над могутність богів — не відмінити його?
Сам до ефірних висот піднесений ти за заслуги,
Та чималого труда коштував шлях цей тобі.
Не у вітчизні ти жив — до Стрімону сніжного вийшов,
До марсолюбних племен — лучників-гетів — дійшов.
В Персії ти побував, пройшов через широкоплинний
Ґанґ — до потоків, що з них воду п'є Індії люд.
Це тобі двічі, двічі рожденному, пророкували
Парки, що нитку життя кожній людині снують.
Так і мене, якщо можна себе до богів прирівняти,
Жереб нестерпно важкий, наче залізний, гнітить.
От і упав я не легше від того, кого із фіванських
Мурів за похвальбу скинув Юпітер вогнем.
Ти ж, коли вчув про співця, що зазнав громового удару,
Матір згадавши свою, міг би його пожаліть.
Мовити б міг, озирнувши свій храм, святиню поетів:
"Щось одного серед вас я не знаходжу жерця".
Лібере добрий, врятуй! Хай відчують лозу виноградну
В'язи, хай соком п'янким повниться гроно важке,
Хай не стихає тимпан і з вакханками вслід за тобою
Хай розвеселено йде жвава сатирів юрба.
Хай нелегкою буде земля для останків Лікурга,
Хай і Пентеєва тінь кару й за гробом несе.
В небі дружини твоєї вінок у віках нехай сяє,
Хай всі сузір'я довкіл бліднуть у сяйві його.
Злинь же з висот і бідам моїм зарадь, незрівнянний,
Я ж — із твоїх, пам'ятай, щонайсердечніших слуг!
Таж і боги між собою спілкуються. Спробуй схилити,
Вакху, своїм божеством наше, земне, божество.
Й ви, з ким заняття здружили мене, товариство поетів,
Ласки для мене просіть, за благородним вином.
Хай хоч один серед вас, Назонове ймення згадавши,
Сльози змішає з вином, кухоль поставить на стіл,
А спом'янувши мене, озирнеться з подивом: "Де це
Той, без кого наш гурт нині неповний, — Назон?"
Так і зробіть, якщо шани я в вас заслужив добротою,
Не заподіявши зла жодному з ваших рядків,
Врешті, якщо, поважаючи давніх, я нижче не ставлю
Й тих, які пишуть тепер, — наших сучасних співців.
Хай Аполлон вам у пісні сприяє і, якщо можна,
Ймення моє, хоч воно, посеред вас хай живе!
4
Я — Назоновий лист. Я прибув з побережжя Евксину.
Важко було мені йти, важко й морями пливти.
Плачучи, мовив Назон: 'Ти Рим побачиш... Наскільки
Долю щасливішу ти маєш, ніж доля моя!.."
Плачучи, він писав, а перстень, що ним запечатав,
Спершу він у сльозах до своїх щік притуляв.
Хто б запитав про причину журби, той міг би просити,
Щоб показали йому сонце у сонячний день.
Той — ні листя в лісах, ні трав на м'яких не помітить
Луках, ані у ріці, навіть у повінь, — води.
Той запитає, чому це Пріам за Гектором плаче,
А чому — Філоктет, вражений зубом змії.
О, якби з ласки богів не мусив Назон над своєю
Долею плакать!.. Якби перемінилась вона!..
Ну, а тим часом терпляче труднощі він переносить,
Не відкидає вузди, мов необ'їжджений кінь:
Має надію, що гнів божества не триватиме вічно, —
Бо не злочинцем себе — винним Назон визнає.
Часто ласкавості бога дивується; каже й себе він
Зарахувати до тих, хто його ласку пізнав:
Батьківський статок зберіг, залишив громадянином,
Та й що живе дотепер — Бога ласкавого дар.
І, якщо віриш хоч трохи мені, він завжди у серці
Носить, леліє тебе — першого друга свого.
Він Евріалом своїм, він Егідом тебе називає,
Й Менетіадом, і тим, хто йшов з Орестом у світ.
Він за вітчизною і за усім, що втратив із нею,
Скільки б утрат не було, не побивається так,
Як за лицем твоїм, поглядом, навіть од меду солодшим,
Меду, що в сота кладе пильна аттічна бджола.
Часто ті дні він пригадує; жаль йому, що забарилась
Смерть: не прийшла перед тим, як наставали ті дні.
Врозтіч кинулись всі, мов од мору якого, — боялись
І на пороги ступить, де впав удар громовий.
Ти серед небагатьох був із ним, якщо можна назвати
Небагатьма усього двоє чи троє людей.
Він, хоча вражений був, не втратив тями — завважив,
Що його біль водночас болем зробився твоїм.
Він пам'ятає слова твої, погляд, зітхання глибокі,
Сльози твої ще й тепер чує на грудях своїх:
Так ти йому — й собі допоміг, бо потребу в розраді
Не лише він у той час — ти, його друг, відчував.
За добродійство тобі він любов обіцяє і вірність —
Чи буде сонце над ним, чи його вкриє земля.
Звик він життям відтоді й своїм, і твоїм присягатись,
Бо своє власне життя, знаю, б оддав за твоє.
Повною мірою він віддячить за все й не дозволить,
Щоб замість поля тобі берег орали бики.
Лиш про вигнанця дбай ненастанно! Він не попросить,
Добре-бо знає тебе, — сам я від себе прошу.
5
Рік довершився, і день уродин господині моєї
Почестей жде — приступіть, руки, до чистих дарів!
Може, й Лаерта син зустрічав так само святкову
Днину своєї жони — десь на краєчку землі.
Біди забувши, добрі слова язик мій хай мовить,
Та чи ті добрі слова мовити не відучивсь?..
Білий одяг візьму — його раз на рік одягаю,
Хоч несумісні вони: світлість — і доля моя.
Скромний із дерну вівтар, задимівши, хай зеленіє,
Хай вколо нього вінки цвітом тутешнім ряхтять.
Ладану, хлопче, подай, вогонь хай вище злітає,
Хай на жертовнім огні добре вино зашипить.
Празнику світлий! Хоч я од своєї жони так далеко,
Хоч моя днина хмурна, все ж завітай аж сюди!
Як господині моїй судилася болісна рана —
Хай замість неї вже я тут до кінця натерплюсь!
Хай корабель, що так уже ним побавилось море,
Шлях, що лишилось пройти, пройде по тихій воді.
Домові хай порадіє вона, дочці та вітчизні —
Досить, що в мене навік забрано радощі ті.
Тож, коли з мужем улюбленим щастя вона не зазнала,
Хмари важкі хоч тепер хай не псують їй життя!
Мужа хай любить, живе, дарма що од нього далека,
Хай їй по рокові рік довгі спливають літа.
Ще ж і своїх додав би я літ, якби не боявся,
Що разом з ними й жоні темної барви вділю.
Що є стійким у житті? І хто б міг подумать, що нині
Я уродини жони буду між ґетів стрічать?..
Та подивися: од ладану дим під вітром потягся
Вправо... Відносить його до італійських земель.
Видно, й хмаринці, що від вогню, чуття притаманне:
Не випадково з твоїх, Понте, тікає країв.
Не випадково — й тоді, коли жертву складають прилюдно
Двом, які вклали себе ж у поєдинку, братам, —
Дим, мовби з їхньої волі, ворожий собі, зачорнівши,
Цівками в'ється двома над язиками вогню.
Сам я не вірив у те, пам'ятаю, і, Баттів нащадок,
Так я про нього судив, свідком оманливим був.
Нині — усьому я вірю: від Аркта, диме кмітливий,
Ти відвернувсь — у той бік, де батьківщина, струмиш.
Днино ясна! Коли б у свій час ти нам не заблисла,
Я у скорботі своїй жодного свята б не знав!
А народилась чеснота в той день, героїнь усіх гідна, —
Та, що Ікарій отцем був їй чи Еетіон.
Разом і цнота прийшла на світ, і щирість, і вірність,
От лишень радість, на жаль, не народилась тоді!
Праця зате і журба й нерівна з чеснотами доля,
Й слушні на ложе своє, де їй самотньо, жалі.
Втім, у нещастях гартована цнота з них і черпає
Щедру для себе хвалу — має поживу з біди.
Не настраждався б Улісс — у щасті б жила Пенелопа,
В світі б, одначе, ніхто про Пенелопу не знав.
А коли б муж в Ехіонове місто ввійшов переможно,
То про Евадну, жону, ледве чи Аргос би чув.
Зважмо: чому лиш одну з-поміж дочок Пелія славлять?
Бо опинився в біді тільки її чоловік.
А якби першим хтось інший ступив на пісок Іліону,
Про Лаодамію хто б чи говорив, чи писав?..
Так і твоя (якби ж то!) нікому не знана лишилась
Вірність, коли б ходові гнали мій човен вітри!
О всеблаженні! О ти, що між ними, Цезарю, сядеш, —
Лиш як перейдеш колись ген поза Нестора вік, —
Я не за себе прошу: заслужив, зізнаюся, на кару, —
Згляньтесь над нею: вона — не заслужила її!