КНИГА ЧЕТВЕРТА
1
Може, помилки є (та й будуть!) у тих моїх віршах, —
Любий читачу, даруй, зваж-бо, коли я писав.
Ні, не похвал вигнанець шукав — душевного миру,
Щоб не одну лиш біду мати на думці щодня.
Так от і в'язень, вергаючи землю, співає в кайданах:
Пісня проста, а йому легше від неї стає.
Пісню й човняр заведе, коли човен свій проти хвилі,
Тіло подавши вперед, тягне у мулі в'язкім;
Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла,
Хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б'є;
Так і пастух, на посох опершись чи сівши на камінь,
Втому од себе жене, дудкою тішить овець.
Так і служниця висновує з ниткою пісню протяжну —
Втомлива праця, а все ж наче миліша стає.
Кажуть, коли відібрали в Ахілла діву Лірнеську,
Струн гемонійських Ахілл, щоб не тужити, торкавсь.
Так, утративши вдруге жону свою, в тузі великій
Зрушував скелі й ліси силою пісні Орфей.
Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту,
Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була.
їй одній не страшні ні підступи, ані фракійська
Зброя, ні варварський край, ані моря, ні вітри.
Знає, що я спіткнувсь, що не вчинок ганебний зі світу
Звів передчасно мене — я помилився, кажу.
Тим справедливіша нині до мене, що я через неї
Скараний; я і вона — двоє ми стали на суд.
О, якби знав я колись, що це мені піде на шкоду,
То якнайдалі б тримавсь од таємниць Пієрид!
Що ж робити тепер? Я досі у владі тих сестер:
Пісню, загибель свою, все ще люблю над життя!
Лотоса плід, що вперше до вуст підняли дуліхійці,
Так їх вабив, хоча найнебезпечнішим був.
Хто закохавсь — біду свою чує, та сам же до неї,
До свого лиха, летить — не зупинити його.
Так і книжки, хоч нашкодили, душу мені звеселяють,
Вістря, в моїй же крові, я ще й тулю до грудей.
Хочеш — то божевіллям назви той потяг до віршів,
Те божевілля, однак, чимось корисне мені.
Не дозволяє воно вдивлятись в одні лиш нещастя,
Горе щоденне своє я забуваю за ним.
Так і вакханка, бува, охоплена шалом священним,
По едонійських верхах, рани не чуючи, мчить.
Тільки-но груди мої од зеленого тирсу здригнуться,
Понад нещастя людські тут же зів'ється мій дух.
Що те вигнання йому, похмуре те узбережжя
Скіфського Понту, що — сповнені гніву боги?
Наче б летейського, для забуття, я випив напою,
Так на всі біди свої мовби крізь сон я дивлюсь.
Тож і шаную богинь, що сюди, з Гелікону, за мною
Йшли у таку далину, щоб лікувати мій біль.
І на морях, і на землях вони з вигнанцем ділили
Горе — чи плив я судном, чи суходолом ступав.
їхньої ласки й далі благаю, бо інші безсмертні
З Цезарем поряд були — спільно карали мене:
Стільки наслали бід, скільки бачиш край моря піщинок,
Скільки у морі є риб, скільки у них є ікри.
Легше квітки зрахувать навесні, колосся — улітку,
Легше — плоди восени, взимку — сніжинок рої,
Ніж усе те, що я переніс, блукаючи світом,
Поки на берег отой — лівий Евксинський ступив.
Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває:
Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!
Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується
Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.
Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, —
Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.
Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,
Між чужаками тепер — бессами, ґетами жить!..
Як жалюгідно це — при зачиненій брамі, за муром
Жити, де й вал захисний — не запорука життя!..
Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,
От для забави хіба брав тоді зброю до рук.
Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,
Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.
Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку —
Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.
Ворог із луком в руці, отруйна стріла — наготові,
Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.
Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,
Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,
Так і того, перед ким уже зачинились ворота,
Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.
Йде полоненик тоді — ремінний зашморг на шиї —
Йде або тут же його вістря отруйне кладе.
Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,
Час же на чужині, ой, як повільно пливе!
Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає
Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!
Хай напишу щось — кому прочитаю? Нема тут людини,
Щоб на латинське моє слово озватись могла.
Сам собі — ради нема! — і пишу, й читаю ті вірші,
Тож не бояться вони пильного ока судді.
Часто питав я себе: для кого тепер ті старання?
Може, сармат, а чи ґет буде читати мене?
От і лились таки над писанням непрошені сльози,
І розпливались рядки, мокрі були од ридань.
Серцем рани старі, наче нині вражений, чую —
Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.
Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,
Звідки забрала й куди кинула доля мене, —
Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,
Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.
Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, —
Хто б ти, читачу, не був — ласкою їх обігрій!
Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме:
І не гордуй, бо вони — діти вигнання мого.
2
Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,
Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.
Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,
Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.
Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові —
І багрецем довкруги землю забарвлює кров.
Не забуваючи дану обітницю, славні обидва
Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.
Парость між ними — юнь, що Цезарів носить імення,
Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.
Лівія між невісток за щасливе повернення сина
В храмі складає дари, як і не раз ще складе.
З нею — всі матері, як і діви, які невсипуще
Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.
Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,
Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..
Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!
Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.
В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених
Може читать імена, назви підкорених міст,
На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, —
Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках — рисаки, —
Бачити лиця: одні — немов приголомшені горем,
В інших — мов тями нема, сяйвом їх очі горять.
Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,
Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:
"Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,
Був за вождя на війні; цей — його права рука.
Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,
Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.
Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,
Словом і ділом будив до непокори жагу.
Цей, що обличчя його — так буйно заріс — не побачиш,
Підступом, із укриття наші війська оточив.
Далі — той, хто богам, хотіли чи не хотіли,
Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.
Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки —
Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.
Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,
Парость щаслива — син, батька достойний свого.
Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,
Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.
А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,
Там і Германія, глянь, тужить — і має чого:
Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,
Пута носить на руці, що воювала мечем!"
Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,
В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.
А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати
Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.
Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,
Скільки є сили: "Іо! Славний тріумфе, Іо!"
Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду
Стане вмить на диби біла твоя четверня.
Ось ти — на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,
Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.
Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, —
Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.
Вільно долає вона землі неосяжні простори,
Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне —
Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,
Щоб до такого добра якось і я причастивсь.
Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості —
Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.
Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,
І переможцем-вождем буде втішатись юрба.
А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу
Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.
Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне
З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..
Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,
Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.
Хай же надлине той день, коли посвітлію душею
І над нещастям моїм стане загальне добро!