— Можна, — радісно ствердив Степан Іванович. — І хто знає, може, ще нашому поколінню судилося здійснити перші польоти. Ціолковський мріяв про це…
Василько слухав, розкривши рота. Значить, те, що він читав у книжках, не байки? І справжні вчені вже тепер працюють над створенням ракет. Йой, як добре, як чудово! Треба буде обов’язково знайти і прочитати книжки про Ціолковського.
Василько замріявся і не помітив, що учні вийшли з класу. Почулися легкі кроки. Хлопець отямився, здивовано озирнувся. Перед ним стояв новий директор. Він дружньо і ласкаво Дивився на учня.
— Як тебе звати?
— Василько… Василько Горовий, — несміливо відповів хлопець.
— Чому ти цікавишся такими речами, про які писав сьогодні? Хто навчив тебе — батько, мати?
— У мене… нема ні тата, ні неньки, — похнюпився Василько. — Тільки дві книжки…
Степан Іванович присів біля учня, обняв за спину, прихилив біляву голову до своїх грудей.
— Розкажи… Розкажи мені все…
…Вуйко Данило кричав, тупав ногами, сердився.
— Я через нього терпів великі збитки! Я годував його більше трьох років. Хто відшкодує мені це? Хто, я вас запитую?
Обличчя Степана Івановича закам’яніло, щелепи стислися, сині очі стальними буравчиками вп’ялися в Данила.
— Не брешіть! Ви змушували дитину пасти гурт кіз. Ви тримали його в чорному тілі. Тепер кінець! Василькові треба вчитися, і я забираю його до себе!..
— Я не відпущу його! — скипів вуйко Данило. Підскочивши до Василька, він схопив хлопчика за руку, шарпнув у куток. — Марш спати! Ось до чого довела школа. Більше не підеш туди!..
Василько заплакав, благально подивився на Степана Івановича. Невже вуйко сильніший, ніж оцей хороший, ласкавий чоловік? Невже він ніколи не вибереться із злиднів і поневірянь?
Степан Іванович заступив собою Василька, тихо, але чітко сказав:
— Якщо ви ще раз доторкнетесь до хлопця, ми віддамо вас до суду. Запам’ятайте! Васильку! Хочеш залишитися тут, у вуйка Данила?
— Ні, не хочу!
— Стерво холерне! Виродок поганий! Тебе навчили?..
— Не смійте! Назад! Васильку! Підеш до мене?
— Піду, Степане Івановичу!..
— Збирайся! Де твої книжки?.. І віднині я для тебе не Степан Іванович, а тато… Зрозумів?
Вуйко Данило здивовано витріщив очі, а розгублений Василько радісно прошепотів:
— Зрозумів… — І майже нечутно додав: — …татку…
За вікнами пливе срібне коло місяця. Хмаринки набігають на нього, тчуть на осяйному тлі казкове прядиво, тануть в темній безодні.
Рука Степана Івановича пестить голівку Василька, а погляд сягає в зоряне небо.
— Яка сила тягне тебе в Космос? — шепоче він. — Що бажає там знайти твоє дитяче серце?
Хлопчик солодко спить, притиснувшись худим тільцем до нового батька. Інколи він здригається, щось бурмоче.
— Спи, синку, спи! Хай сняться тобі казкові світи, далекі планети! Інженери і вчені не сплять… Вони готують чудесні зоряні кораблі для тебе, для твоїх ровесників… Спи, синку, спи… Твоя мрія стане дійсністю…
Василько усміхається уві сні, високий блідий лоб хлопчика ніби осяяний дивним світлом, губи тривожно стиснуті. Степан Іванович схиляється над ним, запитливо дивиться в заплющені очі.
Які дивовижні дороги простелються перед тобою, мій синку? Хто скаже про це?..
Погляд у невідоме
Частина перша
Суперечка вирішена чи ні?..
ЗУСТРІЧ
У широко відкритих очах супутниці блиснули вогники, пропливли і згасли. Василь замовк і, припавши до вікна салону, подивився в темряву. На дніпровській кручі сяяли рядочком яскраві огні. Пароплав проходив мимо Трипілля. Пора… Треба готуватися до виходу…
Супутниця зітхнула, благально доторкнулася до Василевого рукава.
— Ну, а далі що? Ви вже, будь ласка, розкажіть?..
Василь ласкаво заглянув у обличчя дівчини. Невже їй цікаво? Навіть дуже? Дивно! А втім, якщо вона хоче, то він залюбки…
— Степан Іванович став мені справжнім батьком, — тихо почав хлопець. — Я ніби вдруге народився на світ. Мій новий тато всіляко заохочував мене до читання книг, схвалював мої мрії про майбутні польоти в Космос… І найголовніше, він невтомно прищеплював мені любов до науки, до праці. Якщо ти не навчишся мислити і трудитися, говорив тато, то всі твої мрії будуть пустими химерами…
Василь знову замовк, смутно зітхнув.
— Ну чому ж ви замовкли? — не стерпіла дівчина. — Чи здійснюються ваші мрії, чи тато задоволений тепер вами?..
— Батька нема, — майже нечутно сказав хлопець. — В сорок першому, в перші дні війни загинув…
— А ви?..
— А я не захотів залишатися з вуйком Данилом і вирушив на схід. Пристав до ешелону… В Уфі мене взяли в дитячий будинок. А в сорок четвертому році я вже був у Києві. Інтернат. Потім університет. Зараз закінчую. Залишився один рік. Як бачите, все дуже звичайно…
— А ваша… мрія?..
— О ні… від неї я ніколи не відмовлюсь! У школі тільки й думав про це, а в університеті вивчаю астрофізику, а також конструкторську справу. Вивчився літати в аероклубі… Готую дипломну роботу про нові види палива для космічних ракет.
— Чудово! — схвильовано промовила дівчина. — Я спочатку думала, що це у вас хлоп’яче захоплення, а тепер бачу, що цілком серйозно… Значить, ви вважаєте, що й вам пощастить побувати на інших планетах?..
— А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко…
Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей.
— Вам сходити?
— Так…
— Жаль… Ми не встигли…
Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.
— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?
— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.
— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…
— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..
— Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…
— Космічні?
— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…
— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…
— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..
Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.