Я випручався із пастки, ризикуючи зоставити на спині чорну смугу, і підступився до неї ближче.
— Спасибі,— сказав тихенько.
— За що? — Дівчина, видно, не сподівалася, що її жест помічено, і тепер каралася своєю добрістю.
— За усмішку,— сказав я.
— Я сміялася пе до вас.— Вона дивилася у вікно, і я говорив їй просто у маленьке рожеве вушко, схоже на знак запитання. Під ним, тим знаком, навіть стояла крапочка — чорненька родимка-мушка.
— А талон кому взяла? — спіймав її на гарячому, щоб не дуже задавалася.
"Знак запитання" почервонів ще дужче, лише крапочка під ним так і лишилася чорною.
— Вас же прихопило у дверях, то пожаліла, щоб не оштрафували...
— А-а-а...
— Бе! — сказала вопа.
— То, виходить, я твій боржпик?
— Якщо це вас мучить, віддавайте п'ять копійок і йдіть собі далі.
— У мене немає дрібних.
— Розміняйте у водія.
— У нього не буде здачі.
— Знайдеться.
— Ні, у мене лише по сто вкупі.
Вопа одірвалася від вікна, щоб вкусити поглядом "мільйонера", і я набрав повні очі благання й сказав:
— МОЯЇЄ, Я розрахуюсь морозивом, га?
— Морозивом? — Вона примружила золотаві очки.— З полуничним варенням?
— Та з чим завгодно.
— Виходимо! — сказала весело.
Однак радість та була вдаваною, її було як кіт наплакав, радості, і коли ми вийшли з автобуса, це відразу далося взнаки. Нічого путнього пе спадало на думку, щоб завести розмову цікавішу за оте "сто вкупі", я, здається, навіть розучився ходити — ступав, мов на дерев'яних ходулях, то віддаляючись од своєї попутниці на добрих три метри убік, то наштовхуючись на неї плечем, дуже ж хотілося йти красиво, як у кіно, і я начебто дивився на се^ бе збоку — від того руки й ноги ставали ще незграбнішими, ніж у ляльки з театру Образцова.
Коли б уже швидше той павільйончик, там хоч сядеш і стежитимеш лише за тим, щоб не перекинути морозиво на вихідні штани. Я в цьому ділі геть невезучий — коли хвилююся, то хоч не сідай за стіл: тоді в мене і рот наче драний, і руки не звідти ростуть. "Коли ти вже до культури привчишся?" — незле докоряв мені батько. "Привчиться, —. заступалася мати. — В кого ж він вдався, як не в тебе. Хіба ти забув, як прийшов до мене свататься і вивернув кисіль на матню?" — "Коли? — дивувався батько.— То ти мене з кимось переплутала".
— Чого це ви посміхаєтесь? — спитала бджілка.
— Та так... згадалося.
— Що?
— Як ти кричала на мене. "Не чіпайте!.." А в самої думка: "Не йди, не кидай мене".
— Ой-ой, який...
— Як тебе звуть?
— Не скажу.
— Ну, то я тебе зватиму Бджілкою, добре?
— Добре. Бджілка — це гарно.
— Солодке ім'я, — сказав я. — Солодке й кусюче.
— А тебе як? — спитала вона.
— А мене Джміль.
— Руде ім'я,— засміялася Бджілка.— Руде й волохате. Я зрозумів її натяк, але зовсім не образився. Зрештою
вона теж була рудою, і це мені подобалося.
— Ну, то гайда на солодке, Джмелю! — сказала вона.
— Авжеж.
Морозиво продавали у парку під величезним брезентовим грибом. Я посадив Бджілку за вільний столик, а сам пішов і взяв дві вазочки, повні з горою біленьких, як тенісні, кульок, присмачених полуничним сиропом. Вазочки були на тоненьких ніжках — дмухни, й перекинуться. Але я з подивом і втіхою завважив, що руки вже зовсім не трусяться. Мені стало легко з нею — Бджілкою.
— Помаленьку їж, гляди не застудися,— сказав я, немов старший брат сестричці.
— А чого ти... — вона запнулася.
— "Ти", "ти", — сказав я.— Ми ж уже познайомилися.
— А чого ти вирішив піти на філфак?
— На філфак? — Я не чекав такого запитання й, од-верто кажучи, трохи розгубився.— Ну...
— Це твоє покликання? — підказала вона.— Ти пишеш вірші?
— Ні, не пишу.
— А ти знаєш, що означає слово "філологія"?
— Не 8наю. А що?
— Люблю слово.
— Звідки ж мені знати,— виправдовувався я.
— Ти, мабуть, мріяв стати філологом з отакенького?— показала вона рукою над эемлею і легенько вколола мене жалом.
— Ні, з отакенького я мріяв стати причіплювачем біля трактора, щоб ходити вимазаним у солідол'і ніхто тебе не лаяв,— випалив я одним духом.— Та й не повірю, що хтось готувався стати філологом змалечку. Сама ж кажеш, що це любов до слова. А як його, це слово, можна в дитинстві любити чи не любити. Це ж не коржі з маком.
— Не коржі,— погодилася вона.— І все-таки?
— Що все-таки?
— Чому ти пішов на філфак?
— Так мені порадив дядько,— сказав я ніби жартома.— І знаєш, що за диво? Він угадав. Коли я писав твір, то раптом зрозумів, що страшенно люблю слова. У школі я цього не відчував, бо списував твори з підручників. А тут... мене аж у гарячку кидало.
— Я знаю,— сказала вона.— Таке буває.
— А ти на яку тему писала?
— Труд... Тільки я зробила дурницю. Взяла і написала все у віршах. А в кінці вже до мене підійшла жінка...
— Білява така?
— Здається. Підійшла та каже: "У нас не літературний інститут. Нам треба розкрити тему, спираючись на художні твори з шкільної програми". Ну, я й зрозуміла, що...
— Не переживай,— сказав я.
— Та маму жалко. Вона переживатиме у сто разів дужче за мене.
— Взяти ще морозива? — спитав я.
— Ні, мені пора на електричку.
— А де ти живеш?
— Недалеко. Дві години їхати.
— Я проведу тебе.
— Не треба. Мені самій буде краще.
— Дай мені адресу.
— Я тобі сама напишу. На університет, добре?
— Ти не напишеш,— сказав я.
— Ми ще зустрінемось, Джмелику,— мовила вона тихим золотим голосом.
І пішла. І більше не озирнулась.
V
Ще не пізно було облишити цю дурну затію з гранатою, ще можна було затоптати вогонь і спокійненько повернутися до роботи, однак мене поплутав лихий, так-так, усе те робив не я, а лукавий чорт, який гарцював коло мене у шапці-невидимці, хапав за руки й підказував: отако роби, отако. Здається, я навіть чув, як його холодне слизьке рильце тикалося мені у вухо: не бійся, роби отако; як він з тобою, так і ти з ним.
І я затанцював під чортову дудку: не загасив вогонь, а почмав до сортувальні й захекано похвалився чортячим голосом, що ось який я герой, вирішив знешкодити кляту гранату, підсмажити її на вогні, аби шарахнула раз і не морочила нікому голову. Теж мені цяця, носитися з нею, панькатись — кому це потрібно?
Хлопці й дівчата недовірливо кліпали на.мене пісними, очима, кучерявий дим, що снував над запаленим бадиллям, був такий тихий, як дихання осені, нічого не віщував лихого, та й хто б це повірив у таку дурісхь, хіба що чоловік, котрий сам зробив щось не так і чув за собою вину. І тоді на злодієві загорілася шапка.