В Аліси навіть сльози з'явились на очах. Хоч вона, звичайно, не плакала...
У Юльки з серця спав камінь. Вона так боялася, що Аліса послухає розумну Руткевич і піде назовсім... хоч вона, Юлька, звісно, й слова б не сказала.
Всі мовчали. Стало ніяково, наче вони запропонували Алісі щось недобре. Хоча, якщо подумати, Мила міркувала слушно. З розумної точки зору.
Першою заговорила Катя Михайлова:
— Аліса має рацію. Якщо вона стільки часу цю машину шукала, можна й зачекати. А Аліса нам потрібна. Вона як спортсменка може забратися, куди ніхто з нас не зможе. І вона цих піратів добре знає. Їх же теж, мабуть, не варто тут лишати.
— Ой, не варто! — озвалася Лариса. — Ой, не варто! А я вже хотіла з Алісою прощатися...
Юлька глибоко зітхнула й побачила, що в неї розкритий портфель. Навіщо ж вона його розкрила? Ну звісно, вона ж хотіла пошукати шоколадку для цієї ненажери Лариси. Юлька запустила руку в портфель і замість шоколадки намацала важкий згорток.
— Що це таке? — спитала вона, витягаючи його.
Згорток був об'ємистий, ніби в нього було загорнуто буханець хліба. Він був у газеті.
Юлька зашурхотіла газетою, розгортаючи пакунок. Всередині лежала чорна сумка.
— Оце то так! — вигукнула Аліса.
— Що? Що сталося? Що-небудь страшне? — спитала Лариса. — Адже це не шоколад!
— Ні, — відповіла Аліса, — Це мієлофон.
Розділ XXII
ПОШУКИ
— Через нього ти до нас і приїхала? — спитала Катя Михайлова.
— Він зовсім нецікавий, — сказала Лариса.
Аліса розкрутила провід, уставила в вухо навушничок, натиснула на червону кнопку на кришці. Зачекала, натисла другу кнопку й стала повертати коліщатко.
Потім ураз засміялася.
— Ти чого? — спитала Юлька.
— Працює, — відповіла Аліса. — Усе гаразд.
— А чому засміялася?
— Тому що Лариса думає, чи будеш ти шукати шоколадку в сумці чи забула про неї.
— Дурниці! — випалила Лариса й почервоніла як варений рак. — Я й не думала про шоколад. І взагалі я вже не голодна. Це не апарат, а суцільний обман.
Але всі реготіли так, що Фіма Корольов упав із лавки. Всі знали, хто каже правду.
— А звідкіля ж він у сумці? — спитала Мила Руткевич, зачекавши, поки інші заспокояться. — Хтось же мав його туди покласти.
— Я бачила, — мовила Лариса. — Але не здогадалась. Іще перед уроками Коля Наумов підходив до Юльчиного столу й щось там робив. Я його спитала: "Ти що, записку підкладаєш, закохався?" А він мені так грубо відповів, що я відразу про це забула.
Акуратна Катя Михайлова складала газету, в яку був загорнутий апарат.
— Дивіться, записка, — зойкнула вона.
— Дай сюди, — сказала Аліса. Вона взяла записку й прочитала її вголос: — "Ти все одно уже все знаєш або скоро взнаєш. Якщо ти вважаєш; що винуватий і заслуговую кари, я не буду сперечатися. Але даю чесне слово, що я не хотів брати цього приладу, а хотів урятувати його від бандитів. Пробач за затримку. Шкода, що ти не можеш залишитися з нами". І все, — закінчила Аліса.
— А підпис? — запитала Мила.
— Нема ніякого підпису.
— Це його рука, — підтвердив Фіма Корольов, заглядаючи ззаду. — Я його руку знаю.
— От і все, — сказала Катя Михайлова. — Можеш вертатися додому, Алісо.
Аліса нічого не відповіла.
— Що йому варто було вернути апарат хоч би вчора? — зітхнула Мила Руткевич.
— Все-таки хлопці в нас розумом не відзначаються, — зауважила Лариса. — Ховати чужу річ, а потім підсовувати її в чужі сумки! Дитячий садок якийсь,
Аліса почепила мієлофон через плече.
— Краще сховай його в сумку, — порадила Юлька. — Загубиш іще.
— Ні, — відповіла Аліса. — Він нам тепер знадобиться.
— Дай мені поносити, — попрохав Фіма Корольов. — Мені б дечиї думки підслухати.
— Друзі, ви мені даруйте, — сказала Аліса, — але я нікому його давати не буду. І не тому, що боюся, що зламаєте, або не довіряю, але цей прилад винайдуть аж через сто років. Його ще нема.
— Жаль, — мовив Фіма.
Мила підтримала Алісу:
— До того ж він не її. Аліса підвелася з лавки.
— Понесеш мою сумку? — спитала вона Садовського.
— Давай, — відповів той.
— Які вказівки? — спитав Фіма, який сподівався потім, коли усе втрясеться, все-таки випросити в Аліси мієлофон. На одну хвилинку.
— Мієлофон приймає людські думки метрів за десять, а іноді й більше, — пояснила Аліса. — Якщо ми зараз пройдемо по квартирах того під'їзду, ми почуємо, чи немає там піратів і Колі.
— Звичайно! — вигукнула Юлька. — Все геніальне просте!
— Всім іти нема сенсу, — зауважила Катя. — Нехай частина дітей чекає тут. Навіщо юрбою ходити поверхами?
Але нікому не хотілося лишатись. Домовилися, що четверо підуть по квартирах, а решта чергуватимуть у дворі й на вулиці. Ларису та Милу Руткевич відправили додому. Спочатку відправили тільки Ларису — щоб вона не голодувала, не мучилась, поїла й іншим теж зробила бутерброди. Коли ходиш у дозорі або стоїш на варті, їсти хочеться. Це кожен солдат знає. Та як тільки Лариса пішла, всіх узяв сумнів: чи повернеться вона? Вона відома сплюха. Поїсть, засне, ввечері схаменеться. Ось тоді Мила Руткевич пожертвувала собою. Вона сказала, що зробить усім бутерброди. І ще в них дома лишився майже цілий торт — учора був день народження у брата, три торти з'їли, а на четвертий сил уже не вистачило.
У під'їзд пішли Аліса, Фіма Корольов, Коля Сулима і Катя Михайлова.
Фіма сказав:
— Я наполягаю — спершу на горище. Ти, Алісо, наше життя не досить добре знаєш. Мушу тобі сказати, що в громадянську війну контрреволюціонери найчастіше ховалися на горищах.
— Сказав теж! — здивувалася Юлька. — Це ж було майже сто років тому.
— Я читала, — відповіла Аліса.
Ліфт зупинився на останньому поверсі. Діти, намагаючись не шуміти, вийшли з нього. Фіма прошепотів:
— Погано без зброї.
Із зброєю й справді було кепсько. Зброї навіть не було, якщо не рахувати свистка у Фіми Корольова.
— Нічого, — заспокоїла Аліса. — Всі злочинці боягузи. Вони ж бояться, що їх викриють.
— Ти краще стій позаду, — прошепотіла Катя. — Щоб вони до мієлофона не добралися.
Аліса кивнула. Катя мала рацію. Якщо пірати побачать мієлофон, можуть схопити його і помчати.
Діти піднялися на півповерха й опинилися перед дверима на горище. Двері були замкнені на важкий замок.