Із цією думкою Коля заснув на м'якій і позитивній подушці. А прокинувся і став думати далі. Коли взяти щось зовсім непридатне для набивання подушок і вкласти це у що-небудь зовсім непридатне для створення наволочки, чи вийде позитивна подушка? Треба спробувати. Звісно, Коля знав, що нічого не вийде, та йому дуже сподобалося міркувати по-філософському. Тому він пішов зранку на кухню, узяв десяток яєць, дві електричні лампочки й праску, все це поклав у сітку, з якою його мати ходила по картоплю, відніс у ванну, поклав на підлогу й ліг на цю подушку.
Плюса не вийшло.
Коля набив ґулю об праску, вимастився яйцями й порізався осколком електричної лампочки. Його примусили мити підлогу у ванній, збирати скло, потім залишили без сніданку — і все це сталося о сьомій ранку.
От він і пішов із дому.
А на підході до школи його зупинив дуже товстий чоловік у довгому чорному плащі й капелюсі, насунутому аж на вуха.
— Здрастуйте, — сказав товстун. — Ви із шостого класу "Б"?
— А чому ви так гадаєте? — спитав Коля. — Невже просвічує?
— Що просвічує? — спитав товстун.
— Мій номер, — відповів Коля.
Він говорив, просто щоб говорити, навіть не задумувався. А товстун йому не сподобався. Надто вже в нього було добре обличчя, ніби зумисне намальоване. Тому Коля попрохав товстуна:
— Ви не були б такі ласкаві зняти маску?
— Яку маску?
— Під якою у вас сховані ікла.
Товстун навіть обмацав своє обличчя, наче й справді побоювався, чи не стирчать ікла з-під маски.
Садовський не став чекати, пішов далі. Він вирішив винайти спосіб ходіння під землею. Такий спосіб дуже вигідний, бо можна переходити вулицю, де хочеш, навіть на червоне світло. От тільки руки будуть брудні.
— Постривайте, — догнав його товстун. — Ви знаєте у вашому класі Колю?
— Вам чесно відповісти чи нечесно? — спитав Садовський.
— Чесно! — сказав товстун. — Чесність — це найкраща людська риса.
— Якщо чесно, то я Коля.
— Ні, — не повірив товстун, — ти не Коля. Або не той Коля.
— Як точно ви підмітили! — зауважив Коля Садовський. — Я й сам останнім часом задумуюсь, чи той я Коля, що був напочатку. Надто вже я рудий. Вам не здається?
— А що, раніше ти інший був? — Товстун уважно роздивлявся Колю.
— Раніше я був білявий, — мовив Коля. — І притому дівчинка.
Товстун зітхнув.
— Ще одне запитання, — попрохав він. — Ти знаєш Алісу?
— Вона вже закінчила школу, — сказав Коля. Ні, товстун йому вочевидь не подобався. Колі хотілося чимшвидше його спекатися. І вже тим паче він не хотів розповідати йому про Алісу. — Й полетіла на Памір. Просила переказати вам, щоб ви не чіпали її улюбленого собачку. Більше запитань нема?
— Ти дуже невихований хлопчик, — пробурчав товстун. — У нас таких уже нема.
— Всіх винищили? — спитав Коля.
— І до тебе доберемося! — просичав товстун так, щоб не чули перехожі, які проходили мимо. — Я твою руду фізіономію запам'ятаю!
— Яке щастя! — вигукнув Коля, але про всяк випадок відступив на крок назад. — Через те, коли вас приведуть до мене, ви будете відмовлятися від своїх слів?
— Куди приведуть? — спитав товстун.
— До мене в кабінет. Я ж головний інспектор міліції по розплутуванню особливо серйозних злочинів проти шестикласників. Хіба не чули? Моє прізвище Холмс. Микола Шерлокович. Будьмо знайомі А вас як звати?
Але товстун уже кудись щез. Ніби крізь землю провалився.
Коля постояв трішки, потім зітхнув і сказав:
— Він мене обігнав. Він уміє ходити під землею. Доведеться винайти щось новеньке, а то налетиш на нього під бруківкою — задавить.
Хвилин через п'ять на цьому самому місці з товстуном зустрілася Мила Руткевич.
Товстун як гора став у неї на шляху.
— Даруйте, дівчинко, — почав він, — ви із шостого "Б"?
— Так, — відповіла Мила.
— Скажи на милість! — вів далі товстун. — Чи не даси ти мені пінної інформації?
Товстун пішов поруч із Милою. Говорив він ґречно, навіть улесливо.
— А що я можу вам розказати? — спитала Мила.
— У мене велика особиста біда, — мовив товстун. — І тільки ви, добра дівчинко, можете мені допомогти.
— Але ж я поспішаю до школи, — почала благати Мила. — У нас перший урок англійська, і мені треба повторити переклад.
— Я не відберу більш як дві хвилини твого дорогоцінного часу, дівчинко, — пояснив товстун. — Мені треба поговорити з тобою про Алісу.
— Про яку Алісу? — насторожилася Мила.
— Я не знаю, під яким прізвищем вона фігурує у вашому класі. Але, напевно, у вас одна Аліса?
— Аліса Селезньова? — спитала Мила. — А що сталося?
— Сподіваюсь, нічого страшного. Поки нічого страшного.
І товстун зробив довгу, значущу паузу.
— А що може статися? — спитала Мила, закидаючи за спину чорну косу. — Ви з міліції?
— Певною мірою, — відповів товстун. — Коли й чому Аліса з'явилась у вашому класі?
— Сьогодні третій день, — сказала Мила. — Вона живе в Юлі Грибкової. Вони разом у лікарні лежали.
— Та-а-а-ак, — протяг товстун. — Усе сходиться.
Вони проходили повз маленький скверик, де стояла порожня лавка.
— Якщо ви не заперечуєте, — запропонував товстун, — присядьмо на хвилинку.
Мила кивнула. Час іще був. Вона була заінтригована. Особливо коли врахувати, що Аліса їй зовсім не подобалася.
— А чи не помічали ви в її поведінці чогось дивного, — спитав товстун. — Чогось не нашого, надзвичайного?
Мила стенула плечима:
— Як сказати...
— Ясно, — мовив товстун. — Ви не хочете говорити погано про свою приятельку. Це похвально, звісна річ, похвально. Ви справляєте враження вельми розумної дівчини. Але зараз розмова між нами така серйозна й таємна, що доведеться казати чисту правду. Чи подобається вам її вдача?
— Ні! — вихопилося у Мили мимохіть.
— Чому?
— Вона вискочка, — сказала Мила.
Мила насправді так думала. Завжди вона була першою відмінницею в класі. Всі роки. Її ставили за приклад учителі й хвалили на батьківських зборах. І раптом прийшла в клас якась Аліса, котра, виявляється, й англійську знає краще від Мили, і географію, і математику, а вже про фізкультуру й говорити нічого. Прикро, що там казати.
— Справді? — спитав товстун. — Це теж збігається з нашими спостереженнями. А чи не показувала, дівчинко, Аліса якихось знань більше, ніж треба?
— Як вам сказати... — відповіла Мила. — Особливих здібностей я в неї не помітила, але показати себе вона вміє.