— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.
Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:
— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?
— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.
— А ти сам хотів би подивитися?
— Мені й тут справ по зав'язку, — відповів Наумов.
Едуард дістав свисток, дуже маленький у порівнянні з його ручиськом, але свист був пронизливий.
— На розминку! Першими грають дівчатка.
— Шкода, що мені не можна, — пожалкувала Юлька.
— Це не остання гра.
Спочатку подавала Катя Михайлова. Подала вона добре, на тому боці взагалі м'яча не змогли взяти. Але другу подачу прийняли, і, коли м'яч прилетів назад, Лариса Троєпольська благополучно пропустила його між пальцями й здивовано подивилася на свої руки, ніби не могла повірити в таку зраду.
Далі гра йшла зовсім не на користь шостого "Б". Грати вміли, по суті, тільки Катя та Олена Домбазова, а Лариса тільки заважала. Першу партію програли 5:15. Семикласники реготіли і вголос знущалися, учні з шостого "Б" огризались, але не дуже — все, здається, ясно. У перерві Катя влаштувала Ларисі скандал.
— Краще б тебе взагалі не було! Сама не граєш і іншим заважаєш. Я б останній м'яч узяла. Кажу тобі — відійди, а ти?
— Що я? Я відійшла, — мовила Лариса!
Очі її наповнилися голубими сльозами.
Навіть Едуарду стало її жаль, і він сказав:
— Тут майстрів нема, різниця між Ларисою і тобою, Михайлова, непринципова.
Але тут Лариса вирішила, що саме час смертельно образитися.
— Будь ласка, — озвалася вона, — я не буду заважати. Грайте для своєї втіхи.
— Дівчата, припиніть! — гримнув Коля Наумов. — Ви ж не можете уп'ятьох грати.
— Скоро ви там? — спитала капітанша команди сьомого "А".
А той, довготелесий, жертва акселерації, до якого вже приходив тренер із справжньої баскетбольної команди, додав:
— Зустріч закінчилася після першого раунду за очевидною перевагою.
— Ні, — сказала Лариса, — я навідріз відмовляюсь. У мене нога болить.
— Ти навідріз, — обурилася Катя Михайлова, — а клас нехай програє?
— Тоді або я, або ти.
Семикласники сміялися, мало на підлогу не падали від сміху.
— Зіграємо без неї, — мовила Катя. — Нічого страшного. Ми з нею потім поговоримо.
— Уп'ятьох не можна, — сказав Едуард. — Тоді я знімаю команду із змагань.
Юлька подивилася на Алісу й спитала тихо:
— Ти побачила? Може, вийдеш, га?
Аліса підвелася.
— Гаразд, — згодилась вона. — Тільки я не в формі.
— Зараз усе зробимо, — зраділа Катя Михайлова. — Едуарде Петровичу, в нас запасна. Тільки вона перевдягнеться, добре?
— Ми не будемо чекати! — крикнула семикласниця.
— Я одну хвилину, — сказала Аліса, й вони з Катею побігли в роздягальню.
Коли Аліса вийшла на майданчик, усі завважили, що вона дуже засмагла й струнка.
— Де встигла на пляжі полежати? — вигукнув Садовський. — На Венері була?
— Розбігайтеся, суперники! — заверещав семикласник — жертва акселерації. — Здавайтесь, поки не пізно! Чемпіон світу на майданчику!
— Я стану на подачу, — попередила Катя, котра ще не довіряла Алісі. — А ти стій чимближче до сітки. І старайся грати двома руками зразу.
— Добре, — кивнула Аліса.
— Почали! — сказав Едуард.
Подавали семикласниці. М'яч прийняла Катя, та він був сильний, і тому вона відбила його далеко, за майданчик. Один — нуль.
Другу подачу Катя прийняла правильно, і м'яч свічкою піднявся високо над майданчиком. Олена Домбазова хотіла перекинути його на той бік, та Аліса раптом крикнула їй:
— Пасуй мені!
Оленка обережно підставила руки, і м'яч знову злетів угору. Аліса підстрибнула так високо, ніби у неї в тапочках були гумові пружини, рука її піднялася, пальці ледь-ледь торкнулися м'яча, і він, як ядро з гармати, під гострим кутом урізався в майданчик семикласниць і рикошетом відлетів до дальної стінки.
— Молодчина! — похвалила Катя. — Так тримати, Аліско!
Свої почали аплодувати, хоч думали, що це вийшло випадково.
Тепер подавала Оленка. Подавала вона так собі. М'яч полетів високо, прийняти його було легко, й семикласниці відбили подачу. Але цього разу Аліса не стала чекати, поки м'яч прийде до неї від кого-небудь, а підстрибнула біля сітки, дістала його, і він майже вертикально ударився в підлогу.
— Нечесно! — закричали семикласники. — Вона на наш бік залізла!
— Спокійно! — перекричав усіх Едуард. — Мені видніше. М'яч зараховано.
Коли Аліса забила таким чином іще п'ять м'ячів і стало ясно, що нічого з нею семикласниці вдіяти не зможуть, вони зажадали в судді тайм-аут і заявили:
— Вона взагалі не з їхнього класу. Ми її раніше не бачили.
— Хочете, класний журнал покажемо? — спитала Катя Михайлова.
— Вона наша! Наша! Наша! — кричали діти. — Се-лез-ньо-ва! Мо-лод-чи-на!
Довелося гру продовжувати, а коли шестикласниці виграли і цю партію, і третю, вирішальну, той, довготелесий, сказав своїм, але так, щоб усі чули:
— Вона переодягнений хлопець. Я вам точно кажу. Я її бачив, вона на Арбаті живе.
А Алісу оточили учні з шостого "Б" й хотіли підкидати, та Аліса попрохала:
— Не треба, я зовсім мокра, давно не грала.
— Ти в спортивній школі навчаєшся? — спитав Фіма. — Чи у вас усі так грають?
— Більшість, — відповіла Аліса.
— Я сушу голову, — мовив Фіма Корольов. — Що це за місто таке...
Аліса нічого не відповіла, а пішла з дівчатами в душ. Коли вони вернулися, хлопчики вже програвали.
— Едуарде Петровичу, — сказав Коля Наумов, коли рахунок був дванадцять — п'ять на користь семикласників. — Може один і той же гравець у двох командах грати?
Семикласники засвистіли, зареготали, виказуючи повну зневагу, а Едуард Петрович, відповів:
— Посоромся, мужчино!
— При чому тут мужчина? — обурився Фіма Корольов, який у майці й трусах здавався ще круглішим і помідористішим, ніж у костюмі. — У нас у класі повна рівноправність.
Але Едуард не дозволив Алісі знову виходити на майданчик, і хлопці програли. Загалом зустріч закінчилася внічию, та оскільки дівчата виграли 2:1, а хлопці програли 0:2, у фінал вийшли все одно семикласники.
Коли збиралися додому, чекали хлопців, Катя спитала:
— Чого ж ти раніше, Селезньова, не призналася? Вийшла б із самого початку замість цієї свинки, все б інакше склалося.