Людині завжди кортить поділитися таємницею. І чим таємниця дивовижніша й заповітніша, тим дужче хочеться її розповісти. Людина чудово розуміє, що треба мовчати, — її порятунок у мовчанні, а сама носить у собі таємницю, як бомбу сповільненої дії, поки не вибухне. Якби Аліса не прийшла до школи, Коля, може, й утримався б. Але спочатку Аліса, потім товстун-бандит — надто багато для однієї людини. Тут уже без повіреного не проживеш.
Фіма слухав як заворожений. Він і котлети злопав від хвилювання. Їв і не помічав, що робить. Іноді тільки казав: "Ну!", або: "Чого ж ти!", або: "Дурень!"
— От тоді я вискочив із його квартири, — закінчив Коля свою розповідь. — Примчав додому, все сховав і думав — обійшлося. Ти мені віриш?
— Вірю, — мовив Фіма, відкушуючи одразу половину батона. Його рожеві щоки блищали, як лаковані. — Ти б такого не вигадав. Навіть я не зміг би вигадати.
— Якщо ти цю таємницю викажеш…
— А я і не збирався. До того ж таких легковірних, як я, ти не знайдеш.
— І що ти скажеш?
— Що я скажу? Чому ти відразу або наступного дня цього апарата не повернув назад? Зайшов би в машину, вийшов там, поклав на столик, лишив би записку: "Пробачте за турботу". Тільки тебе й бачили.
— Не міг, — відповів Коля. — Ключ мати взяла. Вона, виявляється, в лікарню дзвонила, питала, як там сусід, а він їй переказав, щоб вона ключа, окрім його друга, нікому, навіть мені, не давала. Мабуть, він згадав, що машина часу відкрита. От мати кудись і сховала ключ. Напевно, на роботу з собою носить.
— Так ти б уночі подивився.
— Дивився. Не вийшло.
Вони помовчали. І раптом Фіма спитав:
— Де цей апарат?
— Я тобі не тільки апарат можу показати. У мене й інші докази є.
— Чого ж ти мовчиш? Показуй.
Коля витяг із шухляди столу цигаркову коробку. В ній лежали трофеї, привезені з майбутнього.
— Спочатку оце. — Він дістав золоту зірочку. — Знаєш, що це таке?
— Зірочка.
— Особистий подарунок космонавта далекого плавання капітана Полоскова. Кожна зірочка на грудях означає число зоряних експедицій. Ясно?
— Ясно.
— Тепер оце. Висохло тільки, але все одно вгадати можна.
— Бананове лушпиння.
— Ти геній, Фімо. Точно, це бананове лушпиння. Але не сьогоднішнє. Зі станції юних біологів на Гоголівському бульварі.
— А що, просто неба ростуть?
— Ростимуть. І мавпи стрибатимуть.
— А банан ти з'їв?
— Банан наступного дня довелося з'їсти, щоб не згнив.
— До речі, якби я побував у майбутньому, хоч бананом би свого друга пригостив.
— Я боявся таємницю виказати, а не від скнарості.
— Завжди так, — сказав Фіма. — Коли друг не потрібен, про нього забувають. А коли треба рятуватися — де ти, друже? Спіши на допомогу!
— Годі тобі. Далі показувати?
— Показуй.
— Тримай. Пізнаєш?
— Бублик. Сухісінький.
— Це рослинний бублик, скороспілий, Аркаша вивів.
— Відкусити можна?
— Постривай. Ти вже батон з'їв. А це, як ти гадаєш, що таке?
— Камінь.
— Просто камінь?
— Звідкіля я знаю? Я скажу, що просто камінь, а ти скажеш, що це марсіанський алмаз.
— Ти майже вгадав. Велика співачка Милена Митіна, до речі, моя землячка, з Конотопа, привезла його з гастрольної поїздки по Галактиці й мені подарувала.
— Стривай, Колю, ти хіба з Конотопа?
— Ні, це вона з Конотопа.
— А чому тоді вона твоя землячка?
— Бо там, у майбутньому, я був із Конотопа.
— І тобі вірили?
— Не завжди.
— Ну гаразд. Що іще привіз?
— А недосить? Ось листок, сухий, із швидкоростучого бубличного дерева…
— Я тобі, звичайно, вірю, але що ти мені показав? Золоту зірочку з військового погона, лушпиння банана, бублик, сухий листок і камінь. Якщо хтось матиме сумнів, він тобі враз доведе, що ти в майбутньому не був, а все вигадав.
— Але ж… — Коля подивився на свої скарби чужими очима, і його справді взяв сумнів. — Але ж ти віриш…
— Вірю, — твердо сказав Фіма. — Якщо ти ще що-небудь покажеш.
— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.
— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.
— Добре, дай слово.
— Я вже давав.
Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з шструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.
— Ну ось, дивися, тільки не зламай. Фіма подивився, зважив на долонях.
— А як працює? — спитав він.
— Просто.
Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:
— Можна починати роботу.
— А звідкіля ти знаєш, як він діє?
— У них машини досить прості, мінімум деталей. Я бачив, як Аліса працювала, а вдома трохи випробував.
— Ну, й про що я зараз думаю? — спитав Фіма, намагаючись ні про що не думати.
— А для чого на тебе настроювати? — мовив Коля. — Ти думаєш, як би самому спробувати.
— А точніше?
— А точніше зараз дізнаємося.
Коля відкрив кришку сумки, всередині — коліщатко. Він став поволі повертати його, настроювати.
— Ага… Ти їсти хочеш? Ти ж усі котлети ум'яв.
— Бреше твій апарат! — розсердився Фіма. — Я про їжу й не думав.
— Отже, твої мізки за тебе думали.
— І вони не думали…
— Дивно…
— Дуже навіть дивно.
— Стій! Де кіт?
Коля обернувся. Фіма теж. Кіт сидів у кутку кімнати, облизувався і витріщав похмурі жовті очища.
— Пробач, Фімо, — сказав Коля. — Накладка з моєї вини. Зупинився на хвилі кота, а в нього одна думка — пожерти б, і ніяких інших бажань, хоча зранку повну тарілку тріски ум'яв.
— Дай краще мені спробувати, — попрохав Фіма. — Якщо вже машина така проста.
— Постривай.
Коля знову покрутив коліщатко.
— Ось, — мовив він. — Можу повторювати твої думки слово за словом. Чути ліпше, ніж по телефону. І не лічи подумки, мене не зіб'єш. "Тридцять сім, тридцять вісім… тридцять дев'ять… Невже він справді може думки читати?" Це я за тобою повторюю. "От би на уроках використати… Руткевич пише контрольну, а ти списуєш, не дивлячись".
— Колю, стій! — закричав Фіма. — Все, я вірю, ти вгадав! Дай тепер мені!
Коля обережно перечепив сумку зі свого плеча на Фімине. Передав йому навушник і відійшов до вікна, ніби його це не стосувалося.