— Ти куди, Алісо?
— Зараз вернуся.
Але Юля відчула, що щось негаразд. І сказала:
— Тобі ж уставати не дозволяли,
— Я вернуся, — пообіцяла Аліса.
— Слухай, — мовила Юля, котра відзначається проникливістю, — Якщо ти вирішила втекти, то неодмінно застудишся. На вулиці дощ і майже нуль градусів.
— Я й не думаю тікати, — сказала Аліса і вийшла в коридор.
Але в коридорі вона відразу наткнулася на чергову сестру. Юля чула, як вони там розмовляють. Потім Аліса вернулась назад і лягла.
— Не вдалося? — спитала Юля.
— Не вдалося.
— Я ж тобі казала. Та й куди б ти пішла?
— Я знаю.
— Нічого ти не знаєш. Тобі ж памороки забило. Застудилась би й залягла на місяць.
— Я не застуджуюся, — сказала Аліса.
— Нічого собі Робін Гуд! — засміялась Юлька. — Всі люди, котрі бігають вулицями в піжамах при нулі градусів, неодмінно застуджуються. Це світовий закон. А взагалі-то я знала, що двері в лікарню замкнені, отож не дуже хвилювалася за твоє здоров'я.
— Ну й спасибі, — подякувала Аліса.
Вона була засмучена й більше ні на які Юльчині запитання не відповідала.
А Юлька тоді ще подумала, що з Алісою пов'язано більше таємниць, аніж треба. Чи справді ж вона нічого не пам'ятає?
Ось і зараз, слухаючи, як просторікує лікар Алік і ворушить вусами, наче добрий кіт, вона весь час придивлялася до Аліси. Якщо ти лежиш у лікарні й тобі під руку попадається таємниця, то легше легкого стати Шерлоком Холмсом.
— Минулого літа, — сказав Алік Борисович, — ми з приятелями поїхали на Дон, рибалити. Ти, Алісо, коли-небудь була на Дону?
— Не знаю, — відповіла Аліса.
— Ну, це байдуже.
"Ой хитрун, — подумала Юля. — Веселий-веселий, а про роботу пам'ятає". Мама казала Юлі, що в таких випадках, як у Аліси, важливо знайти якусь деталь, ниточку, і тоді вже розплутувати.
— Отже, приїхали ми в станицю, — вів далі Алік Борисович. — Неподалік від Азовського моря. Спека стоїть неймовірна, а кавуни ще не достигли. Зупинилися ми в одного козака, такий колоритний старий, із чубом, у синьому кашкеті…
— Міліціонер? — запитала Юля.
— Ні, просто раніше в козаків така форма була, от старі й носять сині кашкети.
Аліса відвернулась до вікна, дивилася, як по склу стікають краплі.
— І от старий каже нам: відвезу я вас на Азовське море… Ти, Алісо, не була на Азовському морі?
— Ні.
— Чому ти так гадаєш?
— Не була, та й годі.
— А на Чорному?
— На Чорному була.
— А що там робила? Відпочивала?
— Ні, працювала. Дельфінячий словник складала.
Алік Борисович засміявся і сказав:
— Либонь, у нас діло піде на лад. А ти одна була на Чорному морі чи з батьками?
— Не пам'ятаю…
"Ні, — подумала Юлька, — лікарів ти, може, й одуриш, вони тебе жаліють. І взагалі надто багато знають. Мене ти не одуриш. Чомусь ти хочеш показати, що пам'ятаєш менше, ніж насправді".
— Отож, — знову озвався Алік Борисович, — сідаємо ми в човен…
Цієї миті в палату зазирнула сестра Шурочка й сказала:
— Аліку Борисовичу, вас до телефону.
Коли лікар пішов, Юлька спитала:
— Ти тікати роздумала?
— Роздумала.
— А чому?
— Застудитися боюсь.
— А насправді?
— Насправді мене в цій піжамі відразу ж назад привезуть.
— Ого! Вже прогрес, — мовила Юлька. — Бачиш, як корисно слухатися старших.
— Це хто старший?
— Я.
— Тобі скільки років.
— Дванадцять.
— А мені одинадцять, — відповіла Аліса. — Я гадала, що тобі теж одинадцять.
— Ти в якому класі? — спитала Юля.
— Важко сказати. Ти не зрозумієш.
— Нічого собі не зрозумію! Я в шостому, ти, напевно, в п'ятому. Ви що з літератури проходите?
— У нас інші класи, — сказала Аліса. — Я зараз із прикладної генетики стажуюсь. Це тобі про щось говорить?
— Говорить, — відповіла Юля. — А в нас англійська школа. Тільки я думаю, що тобі ще рано до генетики братися.
— Ніколи не рано, — заперечила Аліса. — Я буду космобіологом, як батько. А без прикладної генетики в біології робити нема чого.
— Ой! — вигукнула Юлька. — Послухав би тебе Алік!
— А що?
— Та ти ж нічого не пам'ятаєш! Навіть як твоє прізвище. А виявляється, твій батько космобіолог.
— Це ненароком згадалося…
— Ну, тоді я тобі допоможу, — сказала Юлька. — Якщо твій батько космобіолог, то він не в Москві працює. Через це тебе ще й не знайшли. Він або в Байконурі на космодромі працює, або в Зоряному містечку.
— Ні, — заперечила Аліса, — він у Москві працює, в Космозо…
— Де?
— В одній організації… Тільки він зараз полетів на конференцію. І повернеться через два тижні. Повернеться… а я вже майже тиждень марно витратила.
— А мама твоя?
— Мама на…
І тут Аліса затнулась, як підпільниця, що мало не проговорилася на допиті.
— Теж згадала? — спитала Юля.
— Згадала й забула.
— Ой, і важко нам з тобою! — вигукнула Юля.
Тут у палату зайшла сестра Шурочка з градусниками й ліками для Аліси. Шурочка нещодавно закінчила училище, готувалася поступати в медичний інститут і до медицини ставилася дуже серйозно, куди серйозніше, ніж лікар Алік. А взагалі-то вона була добра.
Поки Аліса їла ліки, Шурочка сказала:
— Ой дівчатка, сьогодні мені голову мало відрубати!
— Чому? — здивувалась Аліса.
— Тому що я лекцію прогуляю. Що буде, те й буде!..
— Напевно, ви в кіно підете? — поцікавилась Юля.
— У самісіньку точку! Алік Борисович квитки взяв. Навіть не розумію, чому він мене запросив. Я гадала, він мене й не помічає. Він такий учений, дівчатка!
— А що дивитися? — спитала Юля, яка зараз залюбки сходила б у кіно з ким завгодно. Або навіть одна.
— Французьку комедію, я назви не пам'ятаю. Луї де Фюнес грає. Знаєте, такий-от. — І Шурочка скривила гримаску, щоб показати, який собою Луї де Фюнес.
— Я його знаю, — мовила Юлька. — Він смішний. Ти, Алісо, його пам'ятаєш?
— Ні, — відповіла Аліса. — Ніколи не бачила.
— Сердешна дівчинка! — сказала Шурочка. — Треба ж так, усе забути! Навіть Луї де Фюнеса. Проте Алік Борисович обіцяв, що ти неодмінно все згадаєш.
— А вона зумисне нічого не згадує, — підколола Юля і краєчком ока глянула на Алісу. — Вона хоче всі старі фільми знову подивитись. Нам із вами, Шурочко, нецікаво, а їй тепер удвічі більше втіхи буде.
— Як тобі не соромно, Юлю! — обурилася Шурочка. — Аліса потерпає, а ти жартуєш! Ти уявляєш, що зараз переживають її батьки? У тебе ніколи дітей не було, тобі не зрозуміти…