Коли Амаранта побачила його, то відразу зрозуміла, чого він повернувся, дарма що він їй нічого не сказав. За столом вони не зважувалися глянути одне на одного. Але через два тижні після свого повернення Ауреліано Хосе, при Урсулі, пильно подивившись в очі Амаранті, мовив: "Я весь час тільки й думав про тебе". Амаранта його уникала. Намагалася з ним не зустрічатися й не розлучалася з Ремедіос Прекрасною. Якось небіж спитав її, чи довго ще вона збирається носити на руці чорну пов'язку, — Амаранта сприйняла це як натяк на її незайманість, і відчула, як запалали щоки, й сама на себе розлютилася. Відколи повернувся Ауреліано Хосе, вона стала брати на засув двері своєї спальні, але потім, чуючи, як він щоночі мирно хропе в сусідній кімнаті, не стала дотримуватись цієї остороги. Якось перед світанком, майже по двох місяцях після його повернення, вона почула, що він зайшов до спальні. І тоді, замість утекти або закричати, як намірялася доти, Амаранта завмерла, перейнявшись солодким почуттям заспокоєння. Вона відчула, що він прослизнув під протимоскітну сітку, як робив це ще дитиною, як робив це здавен, і тіло їй вкрилося холодним потом, а зуби нестримно зацокотіли, коли вона виявила, що він зовсім голий. "Забирайся, — прошепотіла Амаранта, задихаючись від цікавості. — Забирайся, бо закричу". Але тепер Ауреліано Хосе знав, що треба сказати, бо був уже не дитиною, яка боялася темряви, а звіром з казарми. Від цієї ночі знову почалися їхні безгучні й марні битви, що тривали аж до ранку. "Таж я твоя тітка, — гаряче шепотіла Амаранта. — Вважай, майже твоя мати, і не тільки за роками, хіба що груддю тебе не годувала". На зорі Ауреліано Хосе йшов геть, приходив наступної ночі й, бачачи незамкнені двері, щоразу збуджувався чимдалі дужче. Адже він ніколи не переставав жадати Амаранти. Він зустрічав її по темних спальнях підкорених міст, а надто — по огидних спальнях будинків розпусти; її образ виникав перед ним у бридкому запаху скипілої крові, що йшов від бинтів поранених, у миттєвому жаху перед смертельною небезпекою, одне слово, виникав завжди й усюди. Він утік з дому, намагаючися знищити пам'ять про неї за допомогою відстані і тої запаморочливої жорстокості, яку його товариші по зброї називали хоробрістю; та що більше бруднив він її образ лайном війни, то більше війна нагадувала йому про Амаранту. Ось так він і мордувався на вигнанні в пошуках смерті, щоб у такий спосіб урятуватися від Амаранти, аж поки якось почув давню оповідку про одного чоловіка, що одружився зі своєю тіткою, яка була йому ще й двоюрідною сестрою, і син його став доводитися сам собі дідом.
А хіба можна одружитися з рідною тіткою? — здивовано спитав Ауреліано Хосе.
І не просто можна, — відповів йому один солдат. — Для того ми й воюємо проти попів, щоб кожен міг одружуватися з будь-ким — навіть з рідною матір'ю.
Через два тижні по цій розмові Ауреліано Хосе дезертирував. Амаранта видалась йому більш змарнілою, ніж він її пам'ятав, сумнішою та стриманішою, і — що була правда — майже на останній межі зрілості, але палкою, як ніколи, в темряві спальні і, як ніколи, збудливою в своїй войовничій обороні. "Ти тварюка, — говорила загнана його переслідуваннями Амаранта. — Хіба ти не знаєш, що женитися на тітці можна лише з дозволу Папи Римського?" Ауреліано Хосе обіцяв вирядитися до Рима, проповзти навколішках усю Європу й поцілувати пантофлю його святості, аби тільки Амаранта опустила свої підйомні мости.
Та й справа тут не тільки в дозволі, — відбивалася Амаранта. — Від такого шлюбу діти народжуються зі свинячими хвостами.
Ауреліано Хосе був глухий до будь-яких її доводів.
Та хай народжуються хоч і крокодили, — благав він.
Якось на світанні, переможений нестерпними муками
стримуваного бажання, він подався до закладу Катаріно. Там він знайшов лагідну й дешеву жінку з обвислими грудьми, котра на якийсь час утихомирила його нутро.
Тоді він спробував застосувати до Амаранти тактику вдаваної зневаги. Проходячи повз неї ґалереєю, де вона навдивовижу вправно шила на швацькій машинці, він не озивався до дівчини жодним словом. Амаранті ніби спав з плечей тягар, і враз, сама не зрозумівши чому, вона знову стала думати про полковника Герінельдо Маркеса, з тугою згадувати вечірні партії в шашки, і їй навіть захотілося побачити полковника в своїй спальні. Ауреліано Хосе і не уявляв собі, як багато він утратив через свою помилкову тактику; раз уночі, неспроможний грати далі роль байдужого, він знову прийшов до її кімнати, однак Амаранта відмовила йому з несхитною рішучістю й назавжди взяла двері спальні на засув.
Через кілька місяців після повернення Ауреліано Хосе до будинку завітала пишнотіла, з ясминовим ароматом жінка з хлопчиком років п'яти. Жінка заявила, що це син полковника Ауреліано Буендіа, і вона хотіла б, щоб Урсула охрестила його. Ніхто не взяв під сумнів походження цієї безіменної дитини: хлопчик був достоту такий, як і полковник у ті часи, коли його водили дивитися на лід. Жінка розповіла, що хлопчик народився з розплющеними очима й зверхньо поглядав на присутніх, розповіла також, що її лякає його манера пильно, не кліпаючи, дивитися на речі. "Викапаний батько, — зауважила Урсула. — Бракує тільки одного: щоб від його погляду стільці рухались самі по собі". Хлопчика охрестили іменем Ауреліано й дали прізвище матері: за законом він не мав права носити батькове прізвище, доки останній не визнає його своєю дитиною. Хрещеним батьком був генерал Монкада. Амаранта настійливо просила, щоб дитину залишили їй на виховання, але мати не погодилась.
Досі Урсула не знала про звичай посилати дівчат до спалень славетних вояків, як ото підпускають курей до породистих півнів, і тільки цього року впевнилася, що такий звичай існує: іще дев'ятеро синів полковника Ауреліано Буендіа було приведено до її будинку для хрещення. Старшому з усіх, дивному темноволосому хлопчикові з зеленими очима, який нічим не був схожий на батькову рідню, минуло вже десять років. Приводили дітей різного віку, різної зовнішності, але завжди це були хлопчики, і всі вони мали такий самотній вигляд, що не виникало жодного сумніву, хто їхній батько. З-поміж усіх Урсула запам'ятала лише двох. Один, надто великий як на свій вік, хлопчисько перетворив на купу скалок квіткові вази та кілька тарілок — його руки ніби мали властивість трощити на друзки все, до чого доторкалися. Другий був білявий, з материними сірувато-синіми очима й довгим кучерявим, як у дівчинки, волоссям. Він зайшов у будинок, мов до себе додому, ніби тут і виріс, підійшов прямо до скрині в Урсулиній спальні й зажадав: "Хочу заводну балерину". Урсула аж перелякалася. Розчинила скриню, порилася серед пошарпаних, запорошених речей часів Мелькіадеса й знайшла загорнуту в пару старих панчіх балерину — її колись приніс П'єтро Креспі, й про неї давно забули. Не минуло й дванадцяти років, як усі сини, що їх полковник Ауреліано Буендіа розкидав по тих краях, куди його заводила війна, дістали ім'я Ауреліано і прізвища своїх матерів — усього синів було сімнадцять. Перший час Урсула насипала їм повні кишені грошей, а Амаранта намагалася залишити хлопчиків при собі. Але згодом стали обмежуватись якимсь подарунком і роллю хрещених матерів. "Ми виконуємо наш обов'язок, хрестячи їх, — казала Урсула, записуючи в особливу книжечку прізвище й адресу нової матері, дату й місце народження дитини. — Бухгалтерія Ауреліано повинна бути в цілковитому порядку, бо ж йому доведеться вирішувати їхню долю, коли він повернеться". Якось за обідом, обговорюючи з генералом Монкадою ту бентежну плодючість, Урсула висловила бажання, щоб полковник Ауреліано Буендіа все ж колись вернувся й зібрав усіх своїх синів під одним дахом.