Пізніше мати не раз питалася, як там Тиміш, що поробляє; а Гриценко при зустрічі ніколи не забував передати Єфрему Івановичу і Надії Петрівні шанування. Як він після щедрого тривалого застілля (батько й мати пішли з першими сутінками, Михайло й Тиміш посадили їх у таксі), після таких перевантажень, що їх і Дідула б не витримав, зміг запам'ятати старших Джмелів на ім'я, та ще й по батькові, було непояснимо.
"Даремно дивуєшся, — сказав Тиміш. — Пам'ять у мене професійна, божевільна якась пам'ять. І чорне пам'ятає, і сонячне. Мати в тебе — сонячна жінка. А батько — дай, Боже, таких шевців побільше. Щоб Україна своїх чобіт ніколи не стоптала".
Там, у Нью-Йорку, Михайлові частенько доводилося вислуховувати від земляків розлогі спогади про дитинство, батьків, друзів і недругів колишніх. До таких сповідей-спогадів більше були схильні люди літні і геть старі; їхні нащадки, особливо народжені на чужій землі, до сантиментів ставилися як до непотрібного рудименту.
Тепер, сидячи у київському скверику, на рідній землі, він почувався так, як, мабуть, ті старі українці, котрих невтримно тягло на сповідальну стежку. Кому висповідується? Місту? Часові? Батькові-матері? Пам'яті? Невже не може втриматися від спогадів? Начебто ж ні. Добре почувається у сідлі, сам ставить ногу в стремено і ще легко завдає своє тіло на коня. А що не кидає його учвал, спокійно тримає повід — то природно, бо спішити нікуди, перегони для інших, молодих, сповнених чи сподівань, чи марнославства.
Перед входом до Спілки Михайло роздивився фігури на фасаді будинку, так до кінця і не збагнувши, що саме вони символізують. Зрозуміло, що то якісь алегорії, музи, так би мовити. Але, наскільки він пам'ятав, міфічних аполлонових муз було не сім, а дев'ять, і жодна з них малярства не мала під своєю опікою, якщо вірити їхній матері Мнемосині і таткові Зевсу. Ті канонічні музи були жінками, і ніде немає згадки про їхнє потом-ство. Невгомонні творці новітніх міфів вигадали муз кіно, телебачення, то чому б їм не приставити покровительниць до скульпторів чи живописців, графіків чи сценографів? Добре було б, подумав Михайло, оживити ці фігури, як у празькому соборі, аби з'являлися і щезали під звуки пристойної музики. Може, так воно і планувалося, але коштів забракло? Де б його взнати, як зпитував один журналіст, котрий частенько навідував Дідулу. "Цікаво, — казав він після енної чарки, запрошуючи товариство прислухатися до його серйозних міркувань — принаймні обличчя в нього ставало таке багатозначне, що товариство замовкало. — От я давно думаю: ми люди звичайні, земні, нам так уже на роду написано, а от члени політбюро, вони теж, як ми, своїх жінок по ночах порають, чи їм хто помагає, щоб більше сил на державні справи було? Де б його взнать?"
За дверима сиділа літня жіночка в темному костюмі і блузці, геть змучена спекотою і неможливістю перевдягтися у щось відповідне температурі. Такі жіночки сиділи і стояли біля входу в кінотеатри по війні і відривали контрольні смужечки квитків.
Чергова зауважила погляд Михайла, потрактувала його у невигідний для себе спосіб і заявила про свої обов'язки класичним:
— Ви до кого?
— Я? До керівництва. Народний художник Тасманії Джміль. Показати посвідчення?
— Що ви, що ви, проходьте, ось так, прямо, вам на четвертий поверх, тільки зараз голови немає…
— Нічого, заступники влаштують. До речі, буфет у вас працює? Зголоднів, знаєте…
— Аякже, проходьте прямо, там побачите.
Михайло розіграв цю комедію невідь-чому… "Скоро дідом станеш, а все граєшся, як хлоп'я", — шпетив він себе, але не дуже. Згадав, як Тиміш Гриценко, сам нещодавно прийнятий до письменницької спілки, після кількох чарок у хрещатицьких забігайлівках вирішив провести товариство, в тім числі і Михайла, до відомого підвального "Енея". На чатах у палаці, збудованому цукрозаводчиком Терещенком і орендованим напередодні двадцятого століття київським генерал-губернатором Ігнатьєвим, пізнього вечора перебував літній чолов'яга, котрий мав функції фільтра, аби у священний храм слова не набивалася усіляка шантрапа. Черговий Тимоша знав, а фізіономії решти компанії йому не сподобалися.
— Тимоше Миколайовичу, ви ж знаєте, у нас — за посвідченнями.
— Голубчику, — сказав Тиміш, поклавши руку на плече чергового. — До мене завітали шановані люди, всі вони — з Півночі, з Якутії і Чукотки. Ось, знайомтеся, — народний письменник Якутії Джміль, а це — його колеги. До речі, він мав сьогодні зустрітися з Павлом Архиповичем, однак щось там наплутали в секретаріаті. А в "Енеї" на нас має чекати Іван Ле. Товариш Джміль має до нього дуже важливу справу. На Півночі дізналися його справжнє прізвище, а в якутів це — ім'я їхнього древнього божества. У товариша Джмеля — священний амулет бога Мойся, і він має вручити його товаришу Ле, оскільки на Півночі шанують і люблять його творчість.
Тиміш не міг придумати все це заздалегідь, то була суцільна імпровізація, котрій позаздрив би не один професійний актор. Товариство зіграло й свою роль статистів без пересолу: удавало, ніби уважно слухає Грищенка, і вимогливо дивилося на чергового, нетерпеливлячись, але не дуже.
— То під вашу відповідальність, — здався чолов'яга. — Якби ж попередили…
— Ні к чорту працюють у приймальні, — підтримав чергового Тиміш. — Порядок має бути…
Товариство урочисто піднялося сходами, повернуло ліворуч, а Гриценко не вгавав:
— Перед вами, шановні гості з Півночі, палац, або, по-вашому, юрта, де живе нетлінний дух великого Ле-Мойсі…
Ну, не любив Тиміш цього письменника, і все.
Немає більше Гриценка. До Нью-Йорка подібна інформація докочувалася тільки в тому разі, коли покійник був чогось вартий у світі. Тиміш був з таких.
Він подарував Михайлові свою першу книжку, але дарчий нам не був усім Джмелям, батькові і матері, причім — спершу мамі, "lu псе одно не так читатимеш, а вони — по-справжньому".
Мати прочитала книжку перша, хоча не дуже любила цю роботу, батькових газет ніколи не займала і до радіо не дослухалася, хіба що якась пісня лягала їй на душу.
"Ти скажи своєму приятелю, щоб так серця не мучив, бо надовго не вистачить, розірветься. Я плакала, читаючи, так мені його жаль".