Отоді він вийшов з підземелля і сів за кермо таксомотора. Правду кажуть: якщо колись їздив на велосипеді, поїдеш і через двадцять років — звичка не підведе.
Бути таксистом у Нью-Йорку — все одно що ходити по сталевому канату в цирку без страховки. Одначе Михайлові щастило: за рік тієї пекельної роботи — жодної аварії, наїзду, штрафу. Грошей стало більше, місто він вивчив як свою долоню, йому вже не потрібна була карта, без якої спочатку не міг кількох кварталів проїхати. Він зняв пристойну як на емігранта квартиру на піднебесному поверсі в будинку біля залізничного вокзалу і потроху почав малювати. Таким це було щастям, таким гострим відчуттям, така дитяча радість поселялася в ньому, коли нарешті мав змогу стати перед картоном, покласти перші штрихи, що годі було бажати чогось іще в цьому житті, окрім, звісно, визнання, що потрібне було йому хоч у якому далекому майбутньому, але необхідне доконечно, аби не марними були його бунт і втеча, поневіряння, аби довести всім, хто лишився в колишньому його світі, що недаремно видерся з того кола, пристосуванського і зрадливого.
Новий Михайлів знайомий якось завітав до квартири-май-стерні.
— Чекайте, ви ж професіонал! Я собі думав — інтелігентна людина, з гумором, зайшла собі на ту виставку знічев'я, а ви ж не просто так! Чекайте, чекайте… Це ж золото, а не роботи!
Ігор Швеллер не міг заспокоїтись:
— Чому ви мені не сказали? Таксист — і таксист, повно тут таксистів-інтелектуалів. Країна емігрантів усіх приймає. Я ж бачу — не любительщина, це мистецтво, якщо я у цьому щось тямлю. Хто ви такий, Михайле?
Довелося розповісти. Обличчя Швеллера із заважким, трохи збитим набік носом було напружене — ніби слухаючи візаві, він водночас намагається щось пригадати.
— Присягаюся, я вас вирахував! У мене комп'ютерна пам'ять, повірте. Це ж про вашу втечу років три з гаком тому писали? Політичний притулок на Заході і так далі? Тільки прізвище забулося.
— Все так.
— Грін-кард уже маєте?
— Обіцяють.
— От що, земляче. Я не Рокфеллер, але й не жебрак. Що скажете, як я запропоную переїхати до мене? Годинадо Нью-Йорка, всі умови для роботи. Я не Віардо і не Гертруда Стайн, ну й ви не Тургенєв і не Фіцджеральд. Просто — земляки, і я маю можливість допомогти.
— Мені нічим віддячити. Я так не можу.
— Киньте, ми кияни, і цим усе сказано. Віддячите колись.
Півроку свободи, півроку пекельної роботи — і Джміль був готовий до зустрічі з місцевою богемою. Ігор якось привіз з Нью-Йорка бородатого мужичка в незавидному костюмчику, купленому, схоже, на Яшкін-стріт за копійки.
Мужичок довго ходив мовчки, роздивлявся Михайлові роботи здалеку і зблизька, щось мурмотів собі під ніс. "Нічого йому не кажіть, — шепнув Ігор. — Він сам скаже. Галерейщик, не з останніх". Михайло сидів мовчки на ослінчику в кутку великої світлої кімнати-зали на першому поверсі Швеллерового будинку, де працював і спав на отоманці під стіною.
Гість закінчив оглядини, підійшов до Михайла, тицьнув у нього пальцем і вимовив єдине слово-запитання: "Художник?" Джміль кивнув. "Візьму кілька робіт. Під розписку. Швеллер мене знає. Якщо продам — візьму ще. Про суми зараз говорити не будемо. Моя думка вас цікавить?" — "Звичайно". — "Будемо працювати, і хай нам помагає Бог".
— Він так з усіма? — спитав Михайло, коли галерейщик-комівояжер від'їхав з трьома пейзажами і напівабстрактною композицією, написаною зухвало-яскраво.
— На перших порах — так! — сміявся Ігор. — Але щоб Гріншпун узяв відразу кілька робіт — такого не пам'ятаю. Це щось та значить!
Михайло не повірив своїм очам, коли через два місяці загадковий Гріншпун привіз чек на солідну суму і попросив нові роботи.
Цього разу він не тицяв пальцем і поводився так, ніби вони з Михайлом знайомі здавна.
— Де ви вчилися? Мене питають.
— У Києві. Художній інститут.
— То у вас вища освіта! А я, грішний, рекомендував вас як самоука.
— Що, дилетанти краще продаються?
— Вони різні бувають, дилетанти. Як і профі. Не мені вам казати. Давайте домовимося: ви малюєте, я продаю. І жодних шпильок. До речі, у вас не збереглися давні роботи?
— Жартуєте?
— Цілком серйозно.
— Уявіть собі нелегала, втікача, з двохсоткілограмовим багажем.
— Вибачте, щиро вибачте, я зовсім забув…
— На Батьківщині,є, і чимало. У запасниках, якщо не порізали спересердя, у приватних колекціях, удома…
— Я буду відвертий. Хотів робити вам рекламу як борцеві за демократію, вигнанцю, невизнаному таланту, розквітлому на живильному грунті вільного Заходу, і вже почав був, але… Роботи ваші побачив один із знавців і розсміявся, коли я рекомендував вас як любителя. До речі, просить ваші роботи — для виставки. Дасте?
Так Михайло почав відроджуватися як художник. Малював у скаженому темпі, забуваючи про побут. Аби не дружина Ігоря, монументальна, симпатична, округла і добра Софія, портрет якої, намальований за один сеанс, прикрашав тепер спальню подружжя, він би й не обідав: чашка солодкої кави вранці — і до мольберта аж до вечора.
Зрідка Ігореві вдавалося відірвати свого гостя від пензля, і вони приїздили в Нью-Йорк на весь день. Швеллер улаштовував свої справи, а Михайло роздивлявся місто, якого він по суті толком і не бачив — хіба що багажники та зустрічні капоти машин, професійний пейзаж водія. Михайло заходив у кафе, у невеличкі забігайлівки, пив коричневу рідину, що мала правити за каву; десятки, сотні облич мерехтіли йому в очах. Частенько шкодував, що не мав з собою олівця і паперу; аби занотувати якусь рисочку, деталь, мотив, покладався на свою бездоганну зорову пам'ять.
Вечорами Ігор водив його місцями, де зазвичай збиралися художники, журналісти, актори. Отам він і познайомився з Бандою…
Вночі перед від'їздом вони довго говорили, власне, більше Ванда, а Михайло слухав, гладив щоку і плече дружини, клав долоню на її і досі пружну грудь; вона з усмішкою прибирала чоловікову руку на безпечне місце. Вперше з того дня, як побралися, Михайло мав їхати надовго. Ні він, ні Ванда не знали, скільки триватиме поїздка. Михайло вважав, що вистачить на все про все двох — двох з половиною тижнів, Ванда ж не була такою оптимісткою. Михайла здивувало, що дружину не так хвилює термін майбутньої розлуки, як інше, що видалося йому безпідставним і малосуттєвим. Ванда застерігала чоловіка, аби не переймався там, далеко, своїм минулим, котре неодмінно підступить впритул. Вона вважала: те, що здається давно забутим, навіть похованим назавжди, має звичку відроджуватися і диктувати непояснимі вчинки, як тільки фізично, а не подум-ки повернешся до тих місць, де влада колишнього заявить про себе, хоч як би ти опирався і відхрещувався від цього. "Через те я не навідую Чикаго, не хочу нічого з минулого. Хоча від нього нікуди не дінешся, я маю владарювати над ним, а не воно наді мною". — "Вандо, ти в мене філософ". — "Припини, я серйозно". — "Надто серйозно. Я тебе люблю". — "І я…"