Василько хотів ногою придавити спершу малого хижака, але відразу передумав і, схопивши шмат міцної гілляки, що лежала поруч, міцно притис до землі хвіст зубастого крокодиленяти. Справді, воно, почувши біль, пустило Найду, але, обернувшись бубликом, вчепилось за палицю, що його притисла.
Розгніваний за Найду, хлопець одним ударом зім'яв його, притиснувши чоботом. Найда й собі кинувся й схопив крокодиленя за шию й тягав його по землі. Ворог був подоланий, і Василько з Найдою повертались до берега. Лише тепер хлопчина зміркував, як то воно сталося з Найдою. Видно, пес, догнавши крокодиленя, схопив його за хвіст, а воно обернулося і схопило пса за губу. Після колишньої невдалої боротьби з кенґуру для Найди це була друга болюча поразка.
*
Цю історію розповів мені Василько рівно через рік після того, як це трапилось. Коли я приїхав до нього, він повів мене на всі ті місця, де вони витрушували вловлену рибу і де він рятував Найду від крокодиленяти.
— Ну, ти ж і жорстокий, Василю, — сказав я, коли він закінчив свою розповідь. Адже крокодиленя було маленьке, воно оборонялось, а ти його забив? Василь подивився на мене, ніби вивіряв, чи я жартую, чи серйозно, і наче з жалем сказав:
— І мені шкода було..., але ж подумайте, скільки щороку в Австралії та Новій Гвінеї крокодили хапають і дітей, і дорослих, і навіть свійських тварин. Он минулого року абориґенську дівчинку схопив крокодил, коли вона, з братом їхала через річку, верхи на коні, повертаючи із школи. Хижак схопив спершу коня за ногу, але він вирвався і, підскочивши, став цапа. Але дівчинка в той момент не втрималась і впала в річку, крокодил схопив її. Добре, що на березі з другого боку чекав їх батько: він знав, як боротися з крокодилами, кинувся в воду і повидавлював хижакові очі. Тоді він пустив дівчинку і батько врятував її.
— Може, не вірите, — додав Василько, зідхнувши, ніби із співчуттям до дівчинки, — то запитайте Джека. Він вам багато про них розкаже, — так закінчив мій юний приятель своє оповідання, коли ми вже вийшли з лісу.
Перед нами простягався безкраїй водяний простір, що мерехтів під сонцем, котячи до берега білясті гребні хвиль, а позаду нас легенько шумів такий же безмежний, але не менш таємничий праліс північної Австралії, у якому нас із Васильком чекала ще не одна цікава несподіванка.
У ХАЩАХ АВСТРАЛІЙСЬКОГО ЛІСУ (На фармі у п. В. Завадського)
Я вже третій день живу на фармі п. Завадського за 106 кілометрів від Перту, головного міста Західньої Австралії. Навколо по узгір'ях і горах зеленіють ліси, ховаючи в собі таємниці свого тисячолітнього життя.
Сьогодні ми з господарем фарми вирушаємо на прогулянку чи в подорож до лісу. Поперед нас то збоку, то спереду, бавлячись, метушаться два веселі пси Юко та Мері. Мені давно хотілося побачити старий непрочище-ний австралійський ліс, що виглядав би, як праліс.
Поминувши отари овець та рогатої худоби, що паслися праворуч на рівній низині, яка простягалась аж до річки, ми помалу повертали ліворуч попід лісом. Де-не-де визирали з-за дерев брили голого каміння або височіли цілі скелясті пагорби.
— Ми зайдемо з правого боку, — сказав господар, — щоб пройти з кінця в кінець мого лісу, бо я сам уже 16 років чи й більше, як там був.
— А яка ж там є звірина у вашому лісі? — зацікавився я.
— Та багато немає, але дещо є, як кенґури, лисиці, зайці, та ще дещо.
— Що ж вони вам клопоту не роблять?
— Та бувало, особливо давніше. Мав я 17 індиків, то тільки двох мені лишили, а решту лисиці подушили. І то не з'їдять, а лише голови повідкушують і покинуть.
— А що їх так багато розплодилось? — питаю.
— Багато-небагато, але раз я йшов попід лісом, аж дивлюсь біжать аж одинадцять лисів. Я став під деревом і стою, щоб не злякати. А вони добігли аж до дерева й за п'ять кроків від мене чогось бігають навколо, нюхають землю, мов би й мене не бачать. А коли я махнув рукою, то, мов опритомніли, й кинулися геть назад до лісу.
— А дикі свині є?
— Тут ще не бачив, а там далі в лісах є досить. Один наш фармер, українець, мав їх із 300. Спершу кілька впіймав, а потім розплодились.
■— А як же він ловив.
— Він має собак. Собаки нападуть на вепра, оточать з усіх боків, а тоді фармер хапає за задню ногу, зв'яже і на авто.
Розмовляючи, ми вже заглибились у гущавину лісу. Якісь нові породи дерев, дивні кущі з колючим листям, що раз-у-раз щипали за руки, обгорілі пеньки, повалені трухляві стовбури дерев — все це було на нашому шляху. Мері все виривалась наперед, але господар стримував її, неголосно гукав і наказував іти позаду разом з Юком. Вона слухняно й винувато зиркала на господаря й поверталась, але за кілька хвилин знову забувала й вибігала вперед.
В одному місці фармер зупинився. Перед ним, не тікаючи, лежала величенька ящірка. Вона підвела голову, розкрила свого рота й погрозливо сичала. Але господар спритно схопив її за товсту шию й підняв. Ця порода ящірок неповоротка, лазить повільно. Вона була з пів метра завдовжки.
— Оця куцохвоста зветься тут "бобтайл", —• сказав мій супутник, — але вона теж має отруту, як і ті великі ґоени: як укусить, то з рік не гоїтиметься рана.
Він поклав її на землю, і ми, перелазячи через стовбури, що лежали на землі, продираючись через чагарники, рухались вперед. Щоразу натрапляли на кролячі та лисячі нори, сліди кенґуру, бачили старі пташині гнізда в кущах.
Аж ось з-під куща приснула лисиця й подалась геть. Собаки кинулись за нею. Але далі попереду лежало товсте дупласте дерево, в якому вигнила вся середина. Воно було метрів сім завдовжки і, коли присісти й заглянути всередину, то видно було наскрізь чималу діру чи порожнину. Лисиця, не довго думаючи, шурхнула в ту відтулину. Юко почав лізти за нею всередину, а Мері, гавкаючи, метушилась ззаду нього. Ми теж кинулися до другого кінця дерева, щоб перегородити їй дорогу. Присівши, ми заглядали в дупло, але хитра лисиця обдурила нас усіх: вона вискочила через бокове дупло по середині дерева, і ми побачили її, коли вже була далеченько. Пси кинулися наздоганяти, але скоро повернулися назад.
По дорозі раз-у-раз ми зустрічали більші й менші чепурненькі горбки, круглі, мов шапки, біля півметра заввишки, а часом і вищі.