Але про мене, хай буде дивно! Вино було добре, воно розвіяло сум і піднесло настрій. Коли я знов подумав про словесну кашу газетної статті, то тільки весело засміявся. І раптом згадав забуту мелодію, виконану піано на дерев'яному духовому інструменті: вона росла, роздималася в мені, наче блискуча мильна бульбашка, віддзеркалюючи на своїй яскравій поверхні весь світ у мініатюрі, тоді тихо лопнула. Якби могло таке статися, щоб ця небесна коротенька мелодія нишком укорінилася в моїй душі й одного дня розцвіла знов у мені прекрасною квіткою у всіх своїх ніжних барвах, — чи тоді я б міг бути зовсім пропащим? І хоч я був звіром, що заблукав і не розуміє навколишнього світу, та все ж моє безглузде життя мало якийсь сенс, щось у мені відгукувалося на поклик з далеких світів, у моєму мозку громадилися тисячі образів.
Зграйки ангелів Джотто з блакитного склепіння маленької церкви в Падуї, а поряд із ними Гамлет і Офелія у вінку — чудові символи всього смутку і всіх непорозумінь світу; а там, в охопленому полум'ям аеростаті, стояв повітроплавець Джаноццо й сурмив у ріг, Атила Шмельцле ніс у руці свій новий головний убір, Боробудур здіймав у небо гору своїх скульптур. І хоч, може, всі ці чудові постаті живуть також у тисячах інших сердець, є ще десятки тисяч нікому не відомих образів і звуків, які існували тільки в мені, які бачили тільки мої очі і чули тільки мої вуха. Старий лікарняний мур із вивітреною, в темних патьоках, сіро-зеленою поверхнею, в тріщинах і плямах якого можна було уявити собі тисячі фресок, — хто відгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блідими, пригаслими барвами? Старі книги ченців з лагідним сяйвом мініатюр, і забуті своїм народом книжки німецьких поетів, що жили двісті чи сто років тому, замацані, брудні томи, і друки та рукописи давніх композиторів, цупкі, пожовклі нотні аркуші з застиглими мріями звуків, хто чув їхні натхненні, грайливі й тужні голоси, хто проніс у серці їхній дух, їхні чари крізь іншу, чужу їм добу? Хто ще згадував той маленький стійкий кипарис на горі біля Губіо, якого зломила й розтрощила кам'яна лавина і який усе ж таки міцно тримався за життя і пустив нове, хоч і рідке гілля? Хто захоплювався працьовитістю господині другого поверху з її вимитою араукарією? Хто читав уночі над Рейном сиві письмена текучого туману? Степовий Вовк. І хто на руїнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що іншим здавалося безглуздим, жив життям, що іншим здавалося божевільним, і потай сподівався серед цілковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога?
Я прикрив рукою келих, коли господиня хотіла знов наповнити його, й підвівся. Мені більше не треба було вина. Золотий слід спалахнув і нагадав мені про вічне, про Моцарта, про зірки. Якийсь час я знов міг дихати, жити, існувати, міг мучитись, не боятися й не соромитись за себе.
Я вийшов на спорожнілу вулицю. Холодний вітер сіяв густим дощем, дрібні краплини лопотіли по вуличних ліхтарях і блищали навколо них, мов скляні намистини. Куди тепер? Якби в мене тієї миті була чарівна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилі Людовіка XIV, де кілька добрих музикантів виконали б для мене дві-три речі Генделя й Моцарта. Бо мені тепер хотілося саме такої прохолодної, шляхетної музики, і я пив би її, як боги п'ють нектар. Ох, якби я цієї хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комірчині під дахом мріяв би собі при свічці, а біля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нічний спокій, нечутно б піднявся стрімкими сходами, звалився б, як сніг на голову, і ми б за розмовою і музикою пережили кілька годин неземної втіхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пішло в непам'ять, між тими днями й теперішніми пролягли зів'ялі, мов зірвані квітки, роки.
Я не квапився додому — плентався нога за ногою, піднявши комір пальта й постукуючи паличкою по мокрій бруківці. Та хоч би як поволі я йшов, однаково надто скоро опинюся у своїй мансарді, у своїй маленькій уявній домівці, яку я не люблю, але без якої не можу обійтися, бо минула вже та пора, коли я міг перебути надворі таку мокру зимову ніч. Тепер я благав Бога, щоб мій добрий настрій не зіпсував дощ, чи подагра, чи араукарія, і хоч у мене не було ані камерного оркестру, ані приятеля зі скрипкою, та чудесна мелодія все-таки бриніла в мені, я міг її стиха, але виразно відтворити в такт своєму віддихові. Так міркуючи, я йшов далі. Нічого, можна обійтися без камерної музики та без приятеля, і смішно мучити себе надаремним прагненням тепла. Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки.
Із танцювальної зали, яку я поминав, назустріч мені гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зі свіжого м'яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я її не любив, завжди якось таємниче вабила мене. Джаз був мені гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академічну музику; своєю веселою, брутальною дикістю він глибоко зачіпав і мої інстинкти й дихав якоюсь наївною, щирою чутливістю.
Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики — лірична — була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина — буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів. Звичайно, в порівнянні з Бахом і Моцартом, зі справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порівнянні зі справжньою культурою. І ця музика ще й переважала їх своєю глибокою щирістю, симпатично відвертим демонструванням своєї негритянської основи, веселою дитинністю. В ній було щось від негрів і щось від американців, які нам, європейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незіпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, колишньої справжньої музики, колишньої справжньої поезії, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, — тільки примара? Може, воно вже давно померло, і лише ми, кілька дурнів, вважаємо його ще справжнім і живим? Чи, може, воно ніколи й не було справжнім і живим? Може, все те, що хвилює нас, дурнів, завжди було тільки фантомом?