Раптом, ледь опритомнівши, серед гостей, що лишилися й тепер заповнювали одну з менших зал, останню, в якій ще грала музика, я побачив чорну п'єрету з набіленим обличчям, гарну, жваву дівчину, єдину, що й досі ховалася за маскою, чудесну постать, яка мені потрапила на очі вперше за цілу ніч. Коли з вигляду інших гостей, з їхніх червоних, спітнілих облич, зім'ятих костюмів, мокрих, липких комірців та рюшів видно було, який уже пізній час, то чорна п'єрета з білим обличчям під маскою стояла свіжа й ошатна, в костюмі без єдиної складки, з бездоганним рюшем, із білими, як сніг, мереживними манжетами й гарною зачіскою. Я кинувся до неї, взяв її за талію і повів у танок. Її пахучий рюш лоскотав мені підборіддя, волосся торкалося щік, її пружне молоде тіло відповідало на кожен мій порух ніжніше й відданіше, ніж будь-яке цієї ночі, потім ухилялося і грайливо вабило мене знов діткнутися до нього. І враз, коли я в танці нахилився, шукаючи її губ, на них з'явилася зверхня, давно знайома мені усмішка, і я пізнав вольове підборіддя, пізнав, переповнений щастям, плечі, лікті, руки. Це була Герміна, вже не Герман — переодягнена, бадьора, злегка напарфумлена й напудрена. Наші губи палко зустрілися, на якусь мить усе її тіло, аж до колін, припало до мене, спрагло й водночас покірно, потім вона відірвала губи, відхилила назад голову і повела далі танок стримано й відчужено. Коли музика стихла, ми лишилися стояти в обіймах. Розпалені танцем пари навколо нас заплескали в долоні, затупали, закричали, вимагаючи від стомленого оркестру, щоб він знов заграв "Млість". І враз ми всі відчули, що настає ранок, що налягає втома, побачили, як у вікна закрадається світанок, віщуючи кінець нашим розвагам, і, зареготавши, ще раз стрімголов, розпачливо кинулись у танок, у вир музики, в море світла, нестямно закрутилися в такт мелодії, пара за парою, ще раз поринувши в цю могутню хвилю щастя, що накотилася на нас. У цьому танці Герміна відкинула свою зверхність, свою стриманість, свою глузливість — вона знала, що вже нічого не треба робити для того, щоб я закохався в неї. Я належав їй. І вона віддавалася мені в танці, в погляді, в поцілунку, в усмішці. Всі жінки, з якими я танцював цієї шаленої ночі, які запалювали мене, на яких я дивився з жагою, злилися в одну, в ту, що квітла в моїх обіймах.
Довго тривав цей весільний танок. Двічі, тричі замовкав оркестр, музиканти, що грали на духових інструментах, опускали їх додолу, піаніст підводився від піаніно, перший скрипаль хитав головою, і щоразу вони скорялися благанням останніх танцюристів, знов запалювалися, знов грали, ще швидше, ще нестямніше. Нарешті, коли ми ще стояли, обнявшись, задихані після останнього шаленого танцю, клацнуло віко піаніно, наші руки стомлено опустилися, так само як і руки музикантів, флейтист, підморгнувши, сховав у футляр флейту, відчинилися двері, в залу ввірвалося холодне повітря, з'явилися служники з пальтами, і кельнер із бару вимкнув світло. Миттю вся сцена моторошно змінилася. Танцюристи, щойно такі розпалені, тепер мерзлякувато кутались у пальта й зводили коміри. Герміна була бліда, але усміхнена. Вона повільно підвела руки, пригладжуючи волосся, на ямку під пахвою впало світло, а від неї до закритих грудей пролягла легенька, ледь помітна тінь, і в нечітких лініях тієї тіні, здавалось мені, скупчилися всі її чари, вся зваба, вся розкіш її гарного тіла, як і в усмішці.
Ми стояли й дивилися одне на одне, останні в залі, останні в будинку. Я чув, як десь унизу грюкали двері, як розбилося скло, як завмирало на вулиці хихотіння, приглушене сердитим, квапливим гудінням машин, що рушали від будинку. І чув, як десь далеко й високо лунав сміх, надзвичайно дзвінкий і веселий, а проте якийсь чудний, страхітливий сміх, наче кришталевий чи крижаний, ясний і променистий, але холодний і невблаганний. Де я вже чув цей дивовижний сміх? Я не міг пригадати.
А ми й далі стояли й дивилися одне на одного. На якусь мить я ніби опритомнів і протверезів, відчув, як на мене налягла страшна втома, як обвис на мені теплий, мокрий від поту одяг, побачив свої червоні, з набряклими жилами руки, що виглядали з пом'ятих манжет. Але цей настрій зразу ж минув під поглядом Герміни. Від того погляду, який, здавалося мені, виходив з моєї власної душі, вся реальність зникла, навіть реальність моєї чуттєвої жаги до Герміни. Ми зачаровано дивились одне на одного, моя бідолашна душа дивилась на мене.
— Ти готовий? — спитала Герміна, і усмішка її розтанула, як розтанула тінь на її грудях.
Десь далеко вгорі, в невідомому просторі відбринів дивний сміх.
Я кивнув головою. Так, я був готовий.
Тієї хвилини у дверях з'явився саксофоніст Пабло і блиснув на нас веселими очима, які, власне, були тваринними очима, але тваринні очі завжди поважні, а його завжди сміялись, і той сміх робив їх людськими очима. Він лагідно, привітно поманив нас рукою. Він був одягнений у яскраву шовкову домашню куртку, і на тлі її червоних викотів мокрий комірець сорочки і його стомлене обличчя здавалися ще сірішими, примарнішими, але променисті чорні очі розвіювали це враження. Ті очі також робили все нереальним, вони також чарували.
Ми пішли за ним, і за дверима він тихо сказав мені:
— Брате Гарі, запрошую вас на невеличку розвагу. Вхід тільки для божевільних. Плата за вхід — ваш розум. Ви готові?
Я знов кивнув головою.
Чудовий хлопець! Він лагідно, послужливо взяв нас під руки, Герміну справа, а мене зліва, й повів сходами нагору в маленьке кругле приміщення, освітлене згори синюватим сяйвом. Воно було майже порожнє, там стояв лише круглий столик і три стільці, на які ми й посідали.
Де ми були? Може, я спав? І був удома? Чи їхав у машині? Ні, я сидів у освітленому синюватим сяйвом приміщенні, в розрідженому повітрі, в оточенні, що переставало бути реальним.
Чому Герміна була така бліда? Чому Пабло був такий говіркий? Може, це я спонукав його говорити, говорив його вустами? Може, з його чорних очей на мене теж дивилася тільки моя власна душа, наче злякана пташка, так само, як із сірих очей Герміни?
Пабло дивився на нас з добродушною, трохи церемонною привітністю і без кінця говорив. Раніше я не чув від нього двох речень поспіль, він ніколи не сперечався, не намагався чітко виповісти свої думки, я вважав, що він узагалі чи вміє думати, а тепер він не переставав говорити, вільно й легко, і голос його звучав лагідно й приємно.