— Ні, я родом з Москви.
Огрядний ґазда навіть віями заморгав від здивування.
— То прошу пана-товариша комісара... Як же це? З Москви... З самої столиці і так добре знаєте нашу рідну українську мову?
— А чому ж тут дивуватись? У громадянську війну я воював за Радянську Україну проти петлюрівців, Денікіна, Врангеля, проти польських панів. Після війни жив на Україні. Кілька останніх років працював у Києві, а тепер поки що працюватиму тут, па Західній Україні.
— А дозвольте спитатися... То, може, паи-товариш комісар є комуніст? — вимовив він страшне, очевидно, для нього слово, наче доторкнувся до чогось гарячого.
— Так,— відповів Назаров.— Я — комуніст.
І ця спокійна ствердна відповідь вразила глитая. Він дивився на не відому йому людину не тільки з острахом, але й з жагучою зненавистю. Ця зненависть відбивалася в холодному блискові його примружених очей, хоч своє ставлення він і намагався, як і раніше, приховати від допитливих, все розуміючих очей комуніста.
Назаров, звичайно, може, і не став би відповідати на всі оці запитання, коли б довелося йому зустрітися з глитаєм віч-на-віч. Але зараз він розумів, що його слухають селяни-бідняки, яким, мабуть, цікаво було знати, хто прибув до їхнього села.
— То прошу пана-товариша комісара, я ще хочу запитати...
— Ні, тепер уже я запитуватиму,— сказав Назаров, дивлячись в обличчя куркулеві.— Хочу знати, що ви за людина? Хто такий?
— Я? Хто я такий? Місцевий житель, Петро Губа, селянин з діда-прадіда. Та мене ось усі вони добре знають.
Він не витримував погляду Назарова. Він ладен був йому не відповідати б зовсім, але відповідати треба було, і Петро Губа шукав серед односельців, з якими прийшов сюди, підтримки й співчуття. Очі його так і ширяли по обличчях селян, та вони чомусь одводили свої погляди і вперто мовчали.
— Скільки ви маєте землі?
— Я? Скільки маю землі? То прошу пана-товариша комісара, дрібницю маю... У мене борги... Багато боргів лишилося від покійного батька. А потім сина треба вчити. Мій син, прошу пана-товариша, кінчає гімназію, і я сплачую за його навчання.
Сто п'ятдесят злотих на місяць. Хіба українці є багаті? Нема. Де ви бачили? Поляки — о! Це інша річ... Потоцькі, Сангушки... У них фільварки, земля, а я... Що я маю? Я українець... Я самий щирий українець... Який з мене багач? Я просто селянин...
— А все-таки, скільки ж ви маєте землі, худоби, яке господарство? — наполягав Назаров.
• — Яка в мене земля?.. Яке господарство може мати селянин...
— Має він, товаришу Назаров, сто моргів землі та має багато корів, має коні, свині, птицю,—озвався Семен Красняк, сміливо дивлячись просто у вічі своєму колишньому хазяїнові.
— Всього сто моргів... Правда... Але ж то, прошу пана-това-риша, дрібничка...
— Хто ж вам ту землю обробляв? Хто доглядав за худобою?
— Хто мою землю обробляв? Ось вони.— Обвів ґазда очима присутніх.— Оце вони та ще інша служба.
— А "служба" — наймити, бідняки, вони мали землю?
— Як же, мали... Але прошу пана-товариша вислухать мене. Я мушу сказати... Коли хтось у мене на роботі калічивсь, я лікаря викликав і платив йому за візит. Як же, платив... Це всі знають, я добрий... Я зо всіма у згоді жив. Мене люблять селяни, бо я давав їм підробітки... Я, прошу пана-товариша, буряки сіяв... Цікаво мені знати, скільки збирають буряків з морга у вас там, на Радянській Україні?
Петро Губа хотів перевести неприємну для нього розмову на щось інше, і це зрозумів Назаров, але на запитання, яке цікавило, очевидно, всіх, відповів:
— По-різному збирають... Ось такі колгоспниці з Старосілля, як Марія Демченко та Марина Гнатенко, ще в 1936 році дали врожай буряків понад п'ятсот центнерів з гектара... Після того по всій країні розгорнувся рух п'ятисотенниць. А потім цей рекорд перекрили багато майстрів високого врожаю, які збирали вже буряків по тисячі і навіть більше тисячі центнерів з гектара.
— Як то можна, пане-товаришу комісар, тисячу чи навіть більше тисячі керців буряка взяти з одного гектара? То є казка... То є, прошу пана-товариша, вигадка... Нечувана річ... Неможливий врожай...
— А ми зробимо так,— сказав спокійно Назаров.— Ми для найбідніших селян влаштуємо екскурсію. Нехай поїдуть до кращих наших колгоспів, познайомляться з людьми, побачать на власні очі, як вони живуть, як працюють, як збирають високі врожаї. А коли самі те все побачать, то й перекопаються, що я говорю тут правду... Та не тільки самі переконаються, а ще й іншим людям про це розкажуть. Хіба не так? — звернувся Назаров до бідняків, і у відповідь почулися схвальні голоси:
— Так, так... Поїхати можна... І повчитися можна... Ми чули, що на великій Україні добрі збирають врожаї... Коли б їхній досвід та нам перейняти.
— Не вірю! Прошу пана-товариша... Не вірю!
— А я не збираюся вас переконувати. Я хотів би лише запитати про ваших наймитів, про "службу", як ви кажете... Скільки ж все-таки мали вони землі, як жили?
Назаров свідомо повертався до обірваної розмови, маючи свою мету — зірвати з цього глитая машкару "доброї людини", викрити його перед біднотою, показати сільського павука-екс-плуататора з "щирих українців".
— Як жила служба, наймити мої? Добре жили, пане-товари-шу. Я їх не обижав... Я за них лікареві...
— Це вже ми чули... А давайте спитаємо зараз хоча б ось її. Скільки ви, товаришко Лозинська, мали землі і як вам жилося за панської Польщі?
Вона не сподівалась, що Назаров саме її може спитати про таке. Марія Антонівна сиділа собі в куточку, тиха й заглиблена в свої думки, що видавалися їй сном радісним, але здійсненним. Адже їй пообіцяли дати корову. Діти матимуть молоко, сир, масло... І не треба буде більше ділитися останнім куснем хліба, коли вона, повертаючись з папського фільварку, розламувала йогр між дітьми на дрібні шматочки.
Про це чорне життя не хотілося їй зараз навіть згадувати. Вона терпляче чекала, поки Петро Губа піде собі звідси, і тоді буде змога їй докладніше розпитатися в Семена Красняка і в товариша Назарова про обіцяну корову. Та ще, може, і корму дадуть з панського фільварку... Кормів там багато.
Марія Антонівна мріяла про ту щасливу хвилину, коли вранці вийде вона до корови і парне молоко білими струменями вдарить у днище дійниці, закриє його і, пінячись, ростиме, мов на дріжджах...