— Готова! — була відповідь.
— Ну, то тоді після вечері, пане отамане, — продовжував Підотаманчий, — ми поладнаємо, що стало до конечної справи.
— Згода, — завершив отець Діяковський. — Але як ви тут опинилися? — простягаючи руку, спитав він Лундика.
— Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?
— Панна Варка в Лебединськім монастирі.
— У черницях?
— У черницях.
У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався:
— А вам не треба чого-небудь до панни?
— Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років... І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.
— Дозвольте мені.
— О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?
Лундик зідхнув:
— Ні.
— Ну, то слухайте, — сказав отець Діяковський. — Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що в день про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете — це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, — коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.
— Гей, просимо пана отамана і пана, — спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий.
Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:
— І пана Лундика.
— Атож. Пана отамава і пана Лундика просимо до столу, — доказав уже вирівняно пан Підотаманчий.
— Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство? — ніби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.
— Йду, йду, — відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив.
І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг із землянки.
Після його двері лишилися відкритими навстяж. На столі вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом. З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу.
— Ну, що ж, Господи, благослови, — почулися слова, нетерпляче ждані всіма.
І всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, що його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття 6уцім відбувалося у страшно давній час — ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни, і від гасовки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасовки. І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець. У землянку, у розчинені двері, тягло лісовою тишею і прохолодою. У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба.
Розділ дванадцятий
Зараз по вечері отаман дав Лундикові візитну картку Проневу про всяк випадок і ухвалив йому йти на експропріацію з паном Підотаманчим і Деркачем. І потім щоб верталися не на старе місце, а поспішали у Копитанівський ліс до Максимової Олійникової греблі. Пан же отаман з рештою братчиків мали поховати Петра Пахомовича і спрямовуватися теж туди.
Хлопці вийшли годині о шостій ранку. Дорога весь час була попід лісом. Десь далеко стукали дятлики в сухі дерева, клопітливо гукали одуди, літали метелики й бджоли. Пурхали через дорогу задрипані в ранковій росі маленькі пташки з жовтими черевцями і пищали так радісно, неначе тішилися з несподіваної купанки. Сонце підбивалося непомітно до найвищого місця на небі. А ліс, все помічаючи, спостерігав його рух тисячею тисяч своїх гострих вершків, абиу слушний момент випростатися ще важкими від вогкості гілляками і дихнути назустріч могутньому світилові і нічними тінями, що трималися ще кущів, і вогкістю, і птахами, і метеликами, і всім різнорухим та різнодзвонним туманом летючих комах. І потім вирівнятися, розкинути гілляки і всією міццю життєвої снаги прийняти єдину світову радість і щастя — це тепло і світло сліпуче щедрого вогненного небесного Бога. Але Лундик не помічав ні околишнього природного життя, ні товариства. В його голові уперто снувалисянеприємно тяжкі думки. І що за нещастя з ним коїться? Тоді ішов побачити молоденьку дівчину і, може, зустрітися з нею жадібно серцем, а доля підсунула Проневу пику, об яку він натрудив руку. Потім ішов у Пастирське до товариша, аби стати учителем і в вільний час від навчання лаштувати підступи, підказані його серцем, знов же таки до неї, до єдиної і найчарівнішої, і здибався з братчиками. І тепер іще не дівчині назустріч, а найпримхливішим випадкам, які швидше дихнуть йому кулею назустріч, ніж вітер кине бджолою із пасіки якомусь пасічникові.
— Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залізняк? Напевно ж, були живі люди, що теж хотіли і до дівчат, і до молодиць? А проте занехаяли одвічно потужний своєю таємничістю потяг крові. і пішли стрічати не ласку дівочу, а залізні розпечені бики, катівські ножі, що з живих дерли шкури, і назустріч їм не стріляли поцілунками, а собачої душі рубаним оливом, — аж вигукнув Гордій.
А пан Підотаманчий цей вигук підхопив, видно, з приємністю:
— Ге, це мені подобається! Тільки шкода, стрілятимуть поцілунками тоді, коли воєнними міністрами будуть дівчата з благородних інститутів, а митрополитами черниці з нашого монастиря. І винахідники, їм догоджаючи, винайдуть відповідні гармати для такої приємної потреби. А зараз, панове, дивіться ген аж туди через яр. Бачите, видніється великий гай? І з нього червоніють і жовтіють будівлі дахами. Ото Пронів маєток. А ось перед нами зараз стоїть копиця свіжого пирію, коло його ми і зупинимося, аби перед справою посидіти.