Мама казала мені: "З горя не вмирають. Люди не вмирають зі свого горя. Навіть коли вони не можуть утішитися, вони не вмирають, а ось я умру, я відчуваю, що поволі умираю. Зажди трошки, не покидай мене". Я не міг їй відповісти, що для мене в двадцять два роки все це не так просто, що я сам повинен спробувати вижити. Щодня я брав із собою до Шікани томик Бальзака із бібліотеки мого батька в виданні Шарпантьє 1839 року, де багато романів названо інакше, ніж у повній збірці творів. Бальзак не належить до моїх найулюбленіших письменників. Він надто м'ясистий (кажу про стиль). Але він належить до тих авторів, які найбезпосередніше впливають як збудник небажання помирати. Мені огидне поріддя описаних ним молодих шанолюбців, їхня жорстокість, а проте вони викликають у мене, навіть у мене, намагання спробувати щастя на своєму шляху, моєму шляху, який мені треба ще відкрити.
Тепер я все ще перебуваю всередині замкнутого кола: все минуле ще не завершилося настільки, щоб можна було його описати на папері. Воно — не пережите, воно те, чим я живу і тепер. І мама тут, вона ще жива, і я не можу залишити її помирати на самоті, коли в ній ще живий обожнюваний образ зґвалтованої дівчинки з розплющеними очима. Вона казала мені: "Щохвилини і вдень, і вночі я бачу її неживу, але очі в неї розширені з жаху".
Вона щодня ходила до старого Серіса, котрий пив менше, ніж вона сподівалася, але тільки тому, що хотів упорядкувати свої справи, а вже потім "усерйоз узятися за вино".
— Віриш,— казала мама,— на похороні, де плакали геть усі, старого Серіса, здавалося, зворушили тільки твої сльози. Він міг би тебе зненавидіти, хоча й гадки не має, що мала так через тебе страждала, та де там! Знаєш, що він мені запропонував? Фіктивний продаж усіх його земель, щоб ти став його спадкоємцем, спадкоємцем Жаннети...
— Ні за що в світі! — вигукнув я.
— Авжеж,— сказала мама,— про це шкода й мови. Я була така певна в твоїй відмові, що відмовилася від імені нас обох. Тоді він став умовляти мене укласти справжню угоду, зі збереженням за ним права користування. Тобі вирішувати.
— Мамо, я зроблю все, що ти хочеш.
— Що я хочу? Я більше нічого не хочу. Сама думка про те, щоб скористатися з цієї смерті, викликає у мене жах. Маєток Серіса буде поділено між його небожами і тим самим знищено. Цього я й хочу: хай нічого не залишиться з того, що належало їй. Я була б рада, якби все згоріло. А втім, Нума Серіс певен, що так воно і станеться, все кінець кінцем згорить.
— Але ж, мамо, чому саме зараз усе повинно згоріти, а раніше не згоріло? Уже з давніх-давен б'ють на сполох і долають вогонь...
— Тому що, каже Серіс, якщо в майбутньому і вдарить хто-небудь на сполох, ніхто не прийде більше на поклик: на фермах нікого не зостанеться. Люди не хочуть жити, як вовки, в цих застумах, жуючи чорний хліб і кукурудзяну кашу. Серіс каже, що американським науковцям не потрібна вже наша живиця, щоб добувати терпентин, а попит на сосну для шахтових кріплень і залізничних шпал увесь час падатиме. І тоді все згорить,— повторила мама з якоюсь безнадійною втіхою,— бо ж довкола нікого не буде... І чому це тільки самим деревам дароване помилування? Вони також помруть, згораючи живцем. Уже так краще воно...
Ти думав, що я люблю землю задля землі А я мріяла, як ти і мала станете господарями всіх цих угідь, а я оберігатиму вас обох і ваші інтереси, дивитимусь на неї і бачитиму, що вона щаслива з тобою. Коли настоятель дорікав мені і правив без кінця: "Не заберете ж ви своїх ферм із собою!", я відповідала: "На Божій дорозі я радітиму, що передам своїм дітям і залишу все в зразковому стані". Я запевняла настоятеля, що земельна власність довговічна, і якщо терпить вона від поділу, то зростає з допомогою шлюбів і спадку, і тому смерті до неї зась". Тепер я знаю, що це неправда. Але що ж правда, Алене, що ж правда?"
Мені залишилося тільки одне: здатися на ласку Божу і чекати від нього знаку, кличу, який, можливо, почую тільки я, і який звістить годину мою. Але я не брав до уваги того, що без мого відома, без відома самої мами відбувалося в її душі; так, достеменно "відбувалося", змінювалося і несподівано вилилося в прийнятному рішенні, яке вернуло мені волю.
У День усіх святих ми пішли покласти квіти на могилу маленької Серіс. Я був уражений, що мама не прочитала "Ое Ргогипсііз" *, як звичайно читала, наказавши мені і Ло-ранові стати навколішки, коли ми приходили на могилу бідного тата. "З глибин кличу тебе, Господи..." Може, в маминому голосі всупереч її волі це моління лунало надто драматично, а, може, моя власна туга надавала її голосу такого звучання? Того Дня усіх святих ніхто не кликав з глибини, з безодні, край якої, випростана, стояла мама — старий дуб із ще зеленим листям, але вже вражений блискавкою. Вона не вклякла, губи її не ворушилися. Дорогою назад вона сказала:
— Я щойно прийняла рішення. Я не повернуся до Бордо. Я чекатиму тут. А ти можеш податися до Парижа, як висловилася ця особа того дня, як тебе привезла: "Йому потрібно податися до Парижа..." — казала вона.
— Але чого ж ти чекатимеш, мамо? Вона повторила:
— Чекатиму...
Я нагадав їй, що тут не буде пана настоятеля, який вирішив доживати свій вік у Бордо, але не на чолі якоїсь парафії, як він мріяв і сподівався, а наставником у школі жіночого монастиря.
— Я знаю, але його наступника мені довго чекати не доведеться.
Ми ще не були знайомі з новим священиком: він відмовився навідати нас, спершу він вирішив обійти всіх до одного орендарів своєї парафії. Він вельми гостро сповістив бідному настоятелеві про свій твердий намір не перетворю-^ ватися в "священика при замку".
— Голод не тітка,— сказала мама,— скоро я побачу його тут із простягнутою рукою. А орендарям він знадобиться, як звичайно, лише на те, щоб освятити новий свинарник. Пан настоятель, проте, вважає, що його наступник має рацію, що ми всі помилялися і помилятимемося надалі.
Вона йшла по дорозі твердою ходою, відповідаючи на привітання, строго дозуючи свої кивки та усмішки відповідно до громадського становища зустрічного, а проте в цю пору свого життя вона скидалася на муху, що в неї один мій класний товариш, зображуючи розжалування Дрейфуса, обривав лапку по лапці, крильце по крильцю. Так і мама день у день позбувалася всіх своїх непохитних переконань. Ніщо не було істинним із того, в що вона вірила, але найфальшивішим з усього було саме те, що вона вважала за одкровення. Навіть якщо зараз вона не усвідомлювала цього цілком, вона сприймала це як очевидність, похмуро й бездушно, як жінка, вражена втратою дитини, котру любила над усе в світі; тепер можна забрати у неї все, вона більше нічого не відчує.