Нараз мене охопила лють.
— Авжеж, вона створена для Барда! Зрештою вона не набагато за нього молодша!
— О пане Алене!
— Як для жінки скінчилася перша молодість, вона вже переходить в інший стан, у стан Барда.
Я не знав, що скорбота може мене довести до такого сказу.
— І подумати лишень,— гукнув я,— що всі ці жерці скімлять крадькома і нарікають на безженство, тоді як
1 Мається на увазі роман Еміля Золя "Тереза Ракен" (1867).
найліпше в їхньому існуванні те, що вони позбавлені цього скотства. Навіть у скотини це не так брудно!
— О пане Алене, як сказала б пані, ви забалакуєтеся. Плоть свята, ви це знаєте.
Я заридав:
— Так, я знаю.
Сімон не мав найменшого уявлення, що треба робити й говорити, коли такий пан, як пан Ален, ридає перед ним. З дитинства він ніколи не плакав, ні перед іншими, ні навіть на самоті. Сльози також були одним з моїх привілеїв.
Я скоро взяв себе в руки, витер очі, перепросив: просто мене вразив цей шлюб із старим. Але я вже починаю звикати до цієї думки. Отже, вона виходить за книгарню: чого ще кращого бажати? Все чудово...
Я сів у машину. З Сімоном ми побачимося, коли почнеться навчання. Як тільки діон поїхав, я знову почав страждати. Це страждання зовсім не скидалося на те, що я звичайно називав стражданням. Воно завдавало фізичного болю, було фізично нестерпне. Марі знала, вона це завжди знала, вона взяла для забавки жовтодзьобого пуцьвірінка, перш ніж зв'язати себе назавжди. Коли вона стане пані Бард, їй доведеться поводитися обачно. Як подолати цей біль? Довго я так не витримаю. Якби мені не треба було завтра їхати до Мальтаверна, я б розшукав Келлера, він повів би мене у своє братство, можливо, я там зустрів би кого-небудь. Він сказав: "Братство сівачів" — це приязнь". Люди люблять одне одного, це любов, тут нема ніякого скотства.
Другого дня ми вже були в Мальтаверні. Я й чути не хотів ні про Люшон, ні про те, щоб оселитися десь у готелі. Мама бачила, що я страждаю, але вважала, що через кілька днів це минеться. Операцію зроблено, і зараз настав, як завжди, важкий поопераційний період. А сама вона була спокійна й ніжна, якою я не бачив її уже багато років, утихомирена як людина, що уникла смертельної небезпеки. Вона й гадки не мала, що була буквально на крок од найбільшого нещастя, ніколи вона не була до нього ближче, ніж у тяжкі години між короткими проясненнями, ще дарованими мені долею. Ці рядки я пишу тільки для себе, їх не прочитає навіть Донзак, бо найганебніше, найжалюгідніше — це вдати, ніби хочеш померти і не помирати. Невдале самогубство завжди викликає підозру, але бути нездатним навіть на невдачу! Краще вже не давати приводу до насмішки.
Отож, що оберігало мене весь цей час — після зустрічі з Сімоном напередодні від'їзду до Мальтаверна й досьогод-ні — від безумного бажання заснути навік, від цього "нама-гання-не-жити"? Я не знаю, що відомо про цю недугу лікарям, але добре знаю, що відчуває нещасний, в чиєму роду і прадід, і брат прадіда втопилися в Тешуейрській лагуні. Пастухи називають цю недугу пелагрою і кажуть, що всіх, хто нею страждає, тягне у воду.
Я думаю, що ця хвороба, подібно до інших хвороб у нас у крові, вона зроджена тугою, даною нам у смертельних дозах, вона складає саму серцевину нашої істоти, вона з'являється на світ разом з нами і лунає вже в першому нашому немовлячому крикові.
Протягом останніх тижнів, що їх я прожив поряд із мамою, втихомиреною і просвітленою, поблажливою до всього, ладною на шкоду собі годувати мене раками й грибами, я виснував, що від смерті мене вберегла тільки моя безрукість. "Нічого ти не вмієш робити власноруч,— не раз зневажливо казала мені мама,— ти не здатний стати навіть вантажником". Так, і навіть убити себе. Тешуейрська лагуна нині зовсім зміліла. А отрута... хіба можна купити її в аптекаря без рецепта? Я надто боягузливий, щоб наважитися прийняти смерть, як Анна Кареніна під колесами поїзда, надто боягузливий, щоб кинутися вниз із висоти, надто боягузливий, щоб натиснути гашетку.
Найдивніше, що єдина моя підпора — віра в вічне життя — не мала тоді для мене ані найменшої ваги. За дефініціями малого катехізису й заборонами казуїстів мені чувся глузливий регіт: ці йолопи прирівнюють до вбивства акт добровільного відходу зі світу... Насамперед не такий уже він добровільний, бо його доконечність закладено в нас так само, як усе, що вбиває нас день у день, од народження аж до смерті. У цей мій приїзд земля Мальтаверна стала для мене саме тим, чим вона була,— похмурими яловими ландами, які рано чи пізно вигорять дотла. Перетворював її мій власний погляд, магія мого погляду. Так само, як і Марі. Земля Мальтаверна і Марі завжди залишалися такими, які є. Я втратив над ними владу перетворення. Тільки б Марі не подумала, що я хотів померти через неї.
Я намагався молитися, але слова втрачають усякий сенс, коли я вимовляю їх, і цей притулок, де я часто рятувався і де, як я вважав, можна поринути в споглядання, обертається розверзлим проваллям у порожнечу, в ніщо.
Але, повторюю, бувають дні полегкості. Несподівано я віднаходжу смак до життя. Я знаю, це ненадовго, хвороба повернеться, але я скористаюся з часу, даного мені на перепочинок. Глупої ночі я підводжуся й виходжу босий на балкон, де ми з Марі стояли, спершись на поруччя. І мої очі бачать усе це ще раз, так, усе це було: небо з пригаслими зорями, сосни, підняті до неба верхи сосон, і мої очі, задивлені на них, і охоплене розпукою серце. Це було, я брехав, запевняючи, що нічого не було, і якщо я загубив ключа від цього безглуздого світу, це ще не означає, що ключа нема.
Години полегкості приходили дедалі частіше, поки не стався випадок, про який я зараз розповім. Я й справді думав, що це тільки випадок, а то був той поворотний пункт, де доля чигала на мене і схопила за горло, ніби всі мої думки про самогубство були провісниками біди, готової упасти на нас усіх.
Хоч у вересні ніхто вже не купається біля млина пана Лапейра — вода там холодна як лід — але того дня було так тепло, що я на всяк випадок захопив із собою купальний костюм. Безперечно, мене не полишала думка про можливість покінчити все заразом цього дня, бо ж я, напевне, буду там сам. Мене страшив кінець Анни Карені-ної, але не кінець Офелії — мабуть, я таємно знав, що інстинктивно почну робити рухи, які не дадуть мені потонути. В мене роїлися якісь невиразні думки про можливість нещасливого випадку. Я уявив собі горе матері, горе Марі. Казатимуть те, що кажуть у таких випадках: може, корчі або крововилив. Свідків не буде.