— Коли я не вмію їздити верхи,— сказала Олеся.
— Ми вас вивчимо, — сказав Казанцев. — Попросимо других городянських дам, дамо свої коні та будемо проїжджатись юрбою верхи.
— Наші богуславські дами зроду не їздили верхом і зроду не сядуть на коней; наші богуславські дами засміяли б мене, якби я поїхала верхи, — сказала Олеся.
— Як ви дасте привід, то й інші сядуть на коней. А ви вивчитесь їздити верхи? — спитав Казанцев.
— Атож! Я знаю, що тутешнє товариство підніме на сміх, але я на це не дуже вважатиму, — сказала Олеся, закинувши ногу на ногу по-кавалерському.
І Олеся вже марила, як то вона буде їздити на баскому гусарському коні, а Казанцев її вчитиме. Вона скочила з місця й почала походжати по світлиці. Казанцев встав і собі, за ним другий молодий офіцер, і обидва пристали до Олесі з обох боків.
— О, ми розворушимо ваш Богуслав! — гукнув Казанцев, крутячи вуса. — Ми заведемо клуб, заведемо бали, стягнемо всіх докупи.
— Хто ж піде в твій клуб? — обізвався полковник з-за стола. — Хіба Мошки з жінками та дочками.
— Ми попросимо отця благочинного, отця протоєрея, ісправника, станового, докторів, — марив Казанцев.
— Схаменись! Духовні особи не підуть в твій клуб, бо їм не дозволено, — знов обізвався полковник.
Ні Олеся, ні благочинний навіть не розуміли, що то за клуб.
— Чи так, чи інак, а ми не дамо вам пропадати з нудьги; ми витягнемо ваших дам з затвору на світ, заведемо танці, раути, пікніки, — говорив другий молодий офіцер Погожаєв.
"Ой коли б, господи, вони витягли мене з затвору, та ще й швидше!" — думала Олеся, уп'явшись очима в чудові малинові пухкі губи Казанцева.
— Я люблю вечори з танцями, та шкода, що в нас нема гарного оркестру, — наші жидки як заграють, то ви не схочете й танцювати, — сказала Олеся.
— Наш полковий оркестр ладен вам, пані, служити хоч і щодня, — обізвався полковник.
— От і добре! Дуже дякуємо! Нам тільки цього бракувало. В такому разі сподіваюсь незабаром і до себе на вечір! — сказала Олеся, навіть не глянувши на свого чоловіка.
Балабуха здригнувся, — Олеся дуже вже швидко просила гостей на вечір.
— Я попрошу на вечір наших дам, — подивитесь, яке наше богуславське товариство, — сказала Олеся, підморгнувши легенько на Казанцева.
— Як воно хоч трохи схоже на вас, то ми зовсім щасливі, — сказав Казанцев, брязнувши шпарко підковами.
Олеся спустила вії на щоки й спалахнула на виду. Полковник встав; за ним встали другі офіцери й почали прощатись.
— Не забувайте зайти на наш вечір! — просила Олеся.
Гусари подякували й розпрощались.
Олеся почувала, що її нерви неначе заграли. В світлиці стало порожньо, тільки хмарами висів густий дим от дорогих сигар. Вона неначе бачила в тому диму сині та червоні блискучі постаті, бачила чудове лице Казанцева; його пишні очі наче світились і тепер, малинові уста сміялись, а м'який низовий баритон лащився до її душі і все ще лунав глибоко-глибоко в серці. Цілий день Олесі хотілось співати, грати, слухати музику; мрії роєм вилися в голові, як бджоли в маї; якесь дивне, глибоке щастя обхопило її душу… Скільки вона любила до цього часу, — не варто було однієї хвилини того нового щастя, яким тепер налилась вщерть її душа. Олеся таки впрохала мужа, щоб попросити на вечір гостей та гусарів в неділю.
Настала бажана неділя. Олеся звеліла зарізати три останні гуски й два індики, що зостались на господарстві, убралась в нову білу сукню з шовку, якого можна було дістати в Богуславі, й ждала гостей. Приїхали надвечір усі богуславські панки з синами, приїхали Олесині сестри. Після всіх наостанку прийшли офіцери. Надворі зашумів оркестр; він був такий здоровий, що його не можна було вмістити ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був тихий та теплий, сливе літній. Поодчиняли вікна в світлиці й поставили оркестр під вікнами. Ніч була темна та чорна. Музики розставили свої пюпітри, порозкладали ноти й посвітили ліхтарі. Широкі мідні труби заблищали на чорному фоні ночі фантастичним сяєвом. Оркестр загримів, аж тахлі в вікнах задзвеніли. Олеся глянула в вікно на небачену картину й стояла, неначе причарована; обернулась вона назад, — світлиця аж сяла, аж пишалась гусарськими синіми куценькими мундирами, еполетами, шнурками та орденами. Коло Олесі вився Казанцев, пригладжений, причесаний, в дорогій блискучій одежі, — чудовий чорнявчик, як гвоздик. Старіші офіцери сіли грати в карти, молоді пішли в танець. Олеся забула вже Ломачевського. Бонковський сидів в кутку, скорчився в три погибелі й довго не смів перед гусарами виступати в танець; його кучерява здорова голова, кругле, повне та загоріле лице здалося теперечки Олесі схожим на здорового рудого гарбуза в картоплі.
Казанцев заряджував танцями: після кадрилі завів рондо, правував по-французькій, хоч його, само по собі, ніхто не розумів, і причарував усіх богуславських паній та паннів. Офіцери поводились делікатно, обходились з товариством просто, не вдавались в столичну пиху, жартували, говорили дамам компліменти з легким насміхом, котрі вони приймали за щиру правду. Матері повбирали своїх дочок, як ляльок, — кожна сподівалась залучити женихів для дочок. Але молоді офіцери найбільше увивались коло Олесі: вона була сміливіша й веселіша од усіх і танцювала краще од усіх.
— Як вам сподобався наш вечір, наше товариство? Мабуть, будете навпісля сміятись з нас, — спитала Олеся тихо в Казанцева.
— Ох, борони боже! З кого, з кого, а вже з вас не доведеться мені сміятись, — сказав Казанцев, скоса поглядаючи на тонку Олесину шию.
— От вже й зараз таки смієтесь з мене! Хіба ж пак тут нема кращих од мене? — попросту спитала Олеся.
— Од вас, мадам, трудно знайти кращих і деінде, — зашепотів Казанцев трохи не над самим Олесиним вухом.
Він ледве вдержався, щоб не вхопити її за талію й поцілувати в маленьке вухо.
— В вас чудове маленьке вушко, — ще тихіше промовив Казанцев, — якби не при людях, то я б вас поцілував у вушко.
Олеся зареготалась од радості на всю світлицю.
— Я не знала, що ви такий… — тихо сказала Олеся.
— В вас гарненька кругленька талія, — ще тихіше промовив Казанцев.
— Ви очевидячки смієтесь з мене; бачили ж ви кращі талії та вуха в Петербурзі, — ще тихіше обізвалась Олеся.