— Чи бачили мої квітки? — спитала вона в Балабухи.
— Ні, не бачив, — сказав Балабуха.
— Ходім, я вам покажу мої квітки! — сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.
Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.
Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та астр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.
— Дивіться, які чудові левкої, — сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.
— А справді, гарні та пахучі, — сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.
Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.
— Ви нюхаєте щирицю! — крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок. — Ось потривайте, я нарву вам букет.
Вона нарвала чудових астр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.
— Ходім, побачите наш сад, — гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.
Балабуха кинувся й собі бігти, але почутив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.
— А ви коштували, які на смак левкої? — спитала Олеся, сміючись. — А нате, покоштуйте!
Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з'їсти.
— А що, смачний?
— Де там! Гіркий, як полин.
Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем; за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.
— Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю, — сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.
— А справді нема куди, хіба в воду або на скелю, — сказав тихо Балабуха.
— А ви полізли б на скелю? — кокетно спитала Олеся.
— Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.
— А якби я вас попросила, то полізли б? — дражнила його Олеся.
— Поліз би, — сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.
В Олесі очі блищали, наче дві зорі. Її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.
— Правда в нас у Хохітві гарно? Краще, як у вашій Вільшаниці.
— Краще, як у Вільшаниці, але… але, якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви, — ледве вимовив Балабуха й почервонів.
"Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!" — подумала Олеся.
— Як же б я там була? Чи поїхала з вами, чи що? — спитала Олеся.
— Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я… я… бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас, — сказав Балабуха через силу.
Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність, бо читала стародавні, переложені по-московській німецькі романтичні повісті. Тільки все-таки їй хотілось Амура, кращого од Балабухи: не таким вона собі уявляла свого Амура, та ніде було дітись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очі додолу: "Як батько та мама скажуть, — я згоджуюсь!"
Балабуха взяв Олесину руку й поцілував. Вони повернулись і пішли тихою ходою до хати.
В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Терлецьку й почали говорити за придане.
— А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку, Олесю, — сказав отець Мельхиседек. — Чи оддасте, чи нехай підросте?
— Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже, — промовив Терлецький.
— Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Що ж ви думаєте дати за дочкою? — сказала просто Мельхиседекова жінка, Марта Тарасівна.
Терлецький глянув на жінку й сказав:
— Дамо сто карбованців.
— Сто карбованців гроші, то правда, — заторохтів отець Мельхиседек, — але, сказати правду, не великі.
— Авжеж не великі, — заторохтіла Мельхиседекова жінка. — Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому…
Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.
— Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо її босу з хати з порожніми руками та скринями, — сказала Терлецька.
— Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повні скрині всякого добра для своїх дочок: в мене готова їм і одежа, й плахти, й запаски, й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики… Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? — спитала сваха.
— Дві пари волів та корову,— сказав Терлецький. — Мало, — сказав Мельхиседек.
— Їй богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієі корови не назбираєш ні сиру, ні масла. Треба, свахо, дві корови, доконечне дві, бо ви самі, здоровенькі, знаєте, що з однієї корови не наїстись масла та сиру. Воно б добре було й масла та сиру наїстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертів багато думаєтє дати? — спитала сміливо сваха.
"І приніс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всі корови, гуси й індики", — подумала Терлецька.
— Та що там, жінко, скатерті. За гроші можна всього цього накупити. Я все, бачте, про гроші. Отче Петре, їй-богу, мало сотні карбованців! Що тепер сто карбованців? То колись можна було за сотню трохи не ціле село купити. Треба дві або й три сотні та ще й з хвостиком, — сказав Мельхиседек.
— Подумаємо-погадаємо. В нас не одна дочка, самі знаєте, — сказав Терлецький.
— Та й панщанних людей таки дайте дітям,— сказала сваха. — В вас таки багатенько людей. Дайте хоч одну сім'ю!