— Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дяків, чи що? — сказала Онися.
— Та його вільшаницька громада обібрала на свою парафію за священика. Оце думають їхать в Київ до владики з прошенням. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщій виходь до гостя.
— Хіба так! Як буде священиком та ще в Вільшаниці, то й вийду, — сказала Онися.
— Прибирайсь, дочко, та йди! В Вільшаниці церковного поля, левад, сінокосів конем не об'їхати за цілий день, — парафія велика.
Трохи перегодя Онися вийшла разом з матір'ю. Моссаковський низько поклонився й почервонів, неначе дівчина. Він давно бачив Онисю, — вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.
Всі сіли. Моссаковський сів, поклав на обоє коліна руки, неначе єгипетська статуя, й спустив очі додолу. Він не смів навіть підвести очі на Онисю. Онися обвела його гострими очима. Він здавався для неї багато кращим од Балабухи.
"Чи він смирний, чи тільки вдає з себе тихого", — думала Онися, водячи очима по його лиці, бровах та очах.
Господар випив чарку до гостя й подав гостеві. Гість випив півчарки, несміливо поставив чарку на стіл і, не закусивши, знов сів на стілець, спустив очі вниз і поклав обидві руки на коліна, простягнувши довгі пальці. Прокопович завів розмову про покійного Моссаковського, згадав, де вони стрічались, про що розмовляли, а гість ледве вставляв слівце, ледве одслоняв свої тихі сині очі. Він не смів навіть глянути на Онисю.
Розмова перервалась. В хаті стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою й очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі.
— Чи ви пак були в нашій церкві? Чи ви бачили наші нові образи? — несподівано вихопився Прокопович, котрий сам дуже любив образи й картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати свої образи.
— Дай, старий, покій з образами! Не встигли випити по чарці, а ти вже з образами.
Прокопович був радий, що є перед ким похвалитись образами, й таки потяг Харитона до церкви. Він показав йому всі нові образи й навіть "Неопалиму купину" в вівтарі, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум'ї, а коло полум'я Мойсей стояв на одній нозі в чоботі, а другу, босу, задер до купини, неначе грів її коло вогню; в руках стирчав здоровий мужицький чобіт з довгою халявою, а за купиною було видно Рось і Богуславську церкву.
— Ой дивні ж ваші образи! Господи, яка краса! — дивувався Харитін, хрестячись перед кожним новим образом. — Як стану на парафії, то покличу того самого маляра, щоб і мені намалював і купину, й пекло, й Ілію на огневих конях.
— Коли б ви знали, які там апостоли висять у бані! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу, — такого і в Лаврі нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полізти та зблизька придивитись, — хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церкві де драбини.
Харитін трохи заметушивсь. Він боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було ніяково, бо він підходив під смак старого, щоб запобігти ласки в його.
— Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини, щохвилини дров підкидають! — репетував Прокопович.
— Ой господи, як горить, зовсім-таки горить, — говорив Моссаковський і перехрестився до пекла.
— А яких чортів повигадував капосний маляр! Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах… вгадайте, на кого схожий? На кого скинувсь?
— Не вгадаю. Неначе на богуславського станового, — промовив Моссаковський.
— Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста.
— А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? — сказав Прокопович.
— Цього вже не вгадаю, — сказав Моссаковський, хоч і догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгі вуха дуже позвішувались, а ніс задерся вгору.
— Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того хаптурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його й записав до чортів, ще й дав йому кия в руки. Гляньте, як працює, бідораха, аж язика висолопив.
Похвалившись новими образами, Прокопович був дуже радий, що знайшов доброго цінувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви аж під ограду й показав пальцем на бані.
— От придивіться лишень до наших бань. Що тай намальовано! Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От, якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!
Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.
"А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання!" — пройшла думка в Харитоновій голові.
Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.
— Не піднімайте, бо підвередитесь! — сказав гість. — Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо, — признався Моссаковський.
— Оце! Такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка, — сказав щиро старий.
Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Онисі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.
— А що, дочко, як тобі показався цей дяк? — спитала мати.
— Він кращий од Балабухи й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей, — сказала Онися.
— І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.
— Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.