Каторжник розповідав про наступні вісім, чи дев'ять, чи десять днів, — він не пам'ятав точно, — протягом яких вони вчотирьох — він сам, жінка, дитина та маленький жилавий чоловічок з гнилими зубами і швидкими, блискучими, дикими, як в ондатри чи бурундука, очицями, чиєї мови ні каторжник, ні жінка не розуміли,— жили в хатинці, поділеній на півтори кімнати. Він не розповідав про це детально, вважаючи, очевидно, що на це не варто витрачати слів, так самр як і на історію про те, як він спромігся сам, власноручно перетягти ялик вагою в сто шістдесят фунтів через шістде-сятифутову греблю. Він сказав тільки:
— Ми натрапили на хатину й прожили в ній вісім чи дев'ять днів, а потім греблю висадили в повітря динамітом, і нам довелося забратися звідти.
"Сказав тільки це. Але, він згадував тепер те, що було, згадував без хвилювання, тримаючи у спокійній, твердій руці добру сигару (ще не запалену), що її дав йому начальник каторжної в'язниці. Він згадував, як прокинувся того першого ранку на тонкій солом'яній маті, де спав поруч із хазяїном (жінка з дитиною ночували на нарах).
Гаряче сонце вже пробивалося крізь вузькі щілини між необтесаними, пожолобленими дошками стіни, немов крізь грати, і він підвівся, вийшов на хисткий поміст і став, дивлячись на плоску пустелю, яка не була ні землею, ані водою, де незрозуміло було навіть, що є чим, незрозуміло, де кінчається густе, запашне повітря й починається густа, заплутана рослинність.
"Цей чоловічок мусить щось робити, якось заробляти на життя, — подумав він спокійно. — Але я не знаю, що саме він робить. І поки я буду тут, поки не дізнаюся, де я зараз і як мені непомітно проплисти повз це місто, я допомагатиму йому, щоб і ми могли їсти й жити. Але в чому саме допомагати, я не знаю". Каторжник переодягнувся того ранку — це було чи не перше, що він зробив, але розповідав він про це потім не більше, ніж про ялик і греблю. Він не згадував про те, як випросив, позичив чи "купив у чоловіка, якого побачив уперше в житті дванадцять годин тому і з яким до останнього дня так і не зумів обмінятися жодним словом, бавовняні штани без єдиного ґудзика, що їх навіть цей американський француз-акадієць * більше не носив—такі вони були брудні й подерті. Коли жінка прокинулася того першого ранку на грубому, застеленому сіном полику в кутку кімнати, він підійшов до неї, голий по пояс, і, простягнувши заяложені, чорні од сажі арештантські штани й блузу, сказав:
— Виперіть їх. Як слід. Я хочу, щоб усі плями зійшли. Всі до одної.
— А сорочка? — сказала вона.— Невже в нього нема якоїсь старої сорочки? Адже тут таке сонце й москіти...
Але він навіть не відповів їй, і вона більше нічого не сказала; та коли вони з акадійцем повернулися надвечір, одяг був уже чистий, хоч сліди сажі й бруду ще залишалися,— одяг був чистий і знову нагадував те, що мав нагадувати. Каторжник (його руки й. спина були вже вогняно-червоного кольору й назавтра покрилися пухирями) розстелив блузу й штани, уважно оглянув іх, а потім обережно загорнув у ньюорлеанську газету піврічної давності й сунув згорток за крокву на даху; там вони й лежали, поки день минав за днем. Пухирі на спині каторжника потріскалися і почали гноїтися, акадієць змазував йому спину якоюсь маззю, беручи її брудною ганчіркою з брудної банки (він у цей час сидів нерухомо, а вкрите потом обличчя його скидалося на дерев'яну маску). Але жінка більше нічого не казала йому, хоч вона, безперечно, розуміла, навіщо каторжник зробив це, розуміла не інтуїцією дружини, яка з'явилася й зміцнювалася в ній протягом двох тижнів спільних страждань, спільних емоційних, соціальних, економічних і навіть моральних криз, які не завжди судилося пережити й п'ятдесяти звичайним подружжям (старі подружжя: ви бачили їх, оті фотографії, тисячі однакових спарованих облич, портрети, на яких, тільки завдяки краватці чи мереживній шалі, можна відрізнити чоловіка від жінки, ті обличчя, схожі на морди собак-чемпіонів з бігу, обличчя, що визирають з-поміж шпальт, колонок, заповнених катастрофами, тривогою, безпідставною самовпевненістю, надією, неймовірною нечулістю і байдужістю до того, що буде завтра, підтримуваною тисячами вранішніх цукерниць і кавників; або оті самотні, що сидять на верандах у кріслах-гой-далках чи на осонні, під запльованими тютюновою жуйкою галереями провінційних судів,— немов від померлої дружини вони успадкували молодість чи безсмертя; овдовівши, вони знову хапаються за життя і, здається, живуть вічно, немов той з них двох, хто перший лягав у землю, забирав з собою ту плоть, яку давній обряд чи ритуал морально очистив і законно з'єднав і яка справді злилася воєдино внаслідок давньої, стомливої звички, — забирав з собою, залишаючи по собі тільки старий, міцний, позбавлений оболонки голий кістяк), а тільки тому, що й серед її предків були Авраами, які зросли в горах.
Отже, згорток лежав за кроквою, і день спливав за днем, а каторжник із своїм партнером (він увійшов тепер у компанію з господарем: вони полювали на алігаторів на паях — "пополовині", як він сказав.
— Пополовині?.— перепитав гладкий каторжник. — Як же ти порозумівся з ним? Адже ти кажеш, що ви не могли навіть розмовляти один з одним!
— А мені й не треба було розмовляти з ним, — сказав високий. — Мову грошей розуміють усі) вирушали щоранку на світанні, спочатку разом у пірозі, а згодом окремо — один із старою рушницею, другий з ножем, вузлуватою мотузкою та палицею, що розміром, вагою й формою скидалася на булаву, і вистежували свою здобич — чудовиськ плейстоценової епохи — у таємничих чорнильних каналах, що прорізали плоску землю мідного кольору. Він пригадав і те, як того першого ранку, на світанні, озирнувшись на хисткому помості, побачив розіп'яту шкуру, що сушилася на стіні, й зупинився, мов прикипів до місця, дивлячись на неї спокійно і думаючи спокійно, серйозно: "Отже, ось воно. Ось що він робить, щоб їсти й жити". Він зрозумів, що це шкура, але якої тварини — не знав, бо йому не підказували цього ні асоціації, ні логічні умовиводи, ані навіть малюнки, які він запам'ятав від часів своєї мертвої юності, — але й не знаючи, він зрозумів, що саме ця шкура є причиною, поясненням існування маленької, самотньої хатинки на павучих ніжках (яка вже почала гинути, гнити від ніжок угору ще до того, як на неї настелили дах), поставленої в цій, сповненій буйним життям пустелі, замкнутій та загубленій десь у нестямних обіймах пливучої кобилиці-землі й жеребця-сонця; каторжник зрозумів це інтуїтивно, як розуміють одна одну істоти споріднених класів, як гірський козел розуміє ондатру, бо і йому, і акадійцеві випала однаково безрадісна, жалюгідна доля — тяжка, безнастанна праця не заради майбутньої заможності, рахунку в банку чи закопаної в землю бляшанки з грошима на сонливу й безтурботну старість, а заради дозволу терпіти й терпіти, аби тільки можна було щохвилини, щосекунди купувати повітря, щоб відчувати його, й сонце, щоб пити його.