— Подивись-но сама… Може, твій батько просто заснув.
Гретель хотіла підбігти до вікна, але руки й ноги їй затремтіли, і вона не могла зрушитися з місця. Гільда кинулася до неї, щоб її підтримати.
— Боюсь, коли б і ти, чого доброго, не занедужала, — мовила вона лагідно.
— Ні, я не слаба, юфроу… тільки мені дуже тяжко зараз на серці, хоч очі мої й сухі, як і ваші… Що це? Юфроу, ваші очі вже не сухі?.. Ви плачете, — плачете через нас?! О юфроу… хай благословлять нас ваші сльози! О, я знаю, тепер батькові полегшає… — і дівчинка знов і знов цілувала Гільдину руку, водночас стаючи навшпинячки та намагаючись дотягтися до маленького віконечка, щоб таки зазирнути крізь нього в кімнату.
Поламана віконна рама була полагоджена в кількох місцях; упоперек неї звисав обірваний клапоть паперу. Гретель притулилася обличчям до рами.
— Бачиш ти що-небудь? — прошепотіла Гільда нарешті.
— Так… Батько лежить нерухомо; голову йому забинтовано, й усі вп'ялися в нього очима… О юфроу! — мало не скрикнула Гретель, відскочивши від вікна, і прудко скинула з ніг свої тяжкі дерев'яні черевики. — Я мушу йти туди, до моєї мами! Ви підете зі мною?
— Не зараз, — мені час до школи. Чуєш, уже дзвонять. Але я скоро прийду. До побачення!
Гретель, мабуть, не чула тих слів. Але вона довго-довго пам'ятала ясну, співчутливу усмішку, що майнула на Гільдинім обличчі, коли та прощалася з нею, повертаючи назад до школи.
РОЗДІЛ XXXIV
Пробудження
Янгол і той не міг би зайти до хатинки так нечутно. Гретель, не зважуючись ні на кого глянути, тихесенько прослизнула до матері.
У кімнаті панувала глибока тиша. Гретель чула, як дихає старий доктор. їй здавалося, що вона навіть чує, як іскри падають у попіл в каміні. Материна рука була зовсім холодна, але на щоках палали червоні плями; а очі її нагадували очі лані — такі блискучі, такі сумні, такі тривожні були вони.
Аж ось на ліжкові щось ворухнулося, — ледве помітно, але цього було досить, щоб примусити всіх здригнутись; доктор Букман нахилився над слабим і пильно глянув на нього.
Той знову поворухнувся. Велика рука, надто біла й м'яка для руки бідної людини, сіпнулася… потому повільно піднялася до чола.
Вона обмацала пов'язку, але не гарячково, не механічно, а таким виразно свідомим рухом, що навіть доктор Букман затамував дух. Потім очі слабого поволі розплющилися.
— Помалу! Помалу! — пролунав голос, що здався Гретель зовсім незнайомим. — Пересуньте цю мату трохи вище, хлопці!.. А тепер кидайте на неї глину. Вода прибуває швидко… Час не жде, — мерщій.
Матуся Брінкер кинулася до ліжка, як молода пантера.
Вона схопила чоловікові руки й, схилившись над ним, закричала:
— Раффе! Раффе, любий, озвися др мене!
— Це ти, Мейтьє? — запитав він мляво. — Я спав… я, здається, впав і розбився… А де ж маленький Ганс?
— Я тут, батьку! — крикнув Ганс, майже божеволіючи з радості.
Але доктор зупинив його.
— Він пізнає нас! — скрикнула матуся Брінкер. — Великий боже, він пізнає нас! Гретель! Гретель! Іди сюди, подивись на батька.
Даремно доктор наказував їм: "Замовкніть!" — і намагався не пустити їх до ліжка; він не зміг нікого з них спинити.
Ганс та його мати сміялися й плакали водночас, схилившися над слабим, що його допіру повернуто до життя. Гретель не промовила й слова, але дивилася на всіх радісними, широко розплющеними очима. її батько знову заговорив кволим голосом:
— А малятко спить, Мейтьє?
— Малятко! — повторила матуся Брінкер. — О Гретель! Це він про тебе каже! І він називає Ганса — "маленький Ганс". Десять років безпробудного сну! О мінгеере, ви врятували нас усіх!.. Він був непритомний цілих десять років! Діти, чому ж ви не дякуєте меестерові?
Добра жінка нетямилася з радощів.
Доктор Букман не сказав нічого, але, скинувши на неї очима, підніс руку вгору. Вона зрозуміла. Зрозуміли й Ганс та Гретель.
Вони всі троє стали навколішки коло ліжка слабого. Матуся Брінкер, тримаючи чоловіка за руку, молилася. Доктор Букман схилив голову; асистент стояв спиною до них біля каміна.
— Чому ви молитесь? — прошепотів батько, глянувши на жінку й дітей, коли ті підвелися. — Хіба нині свято?
Не було ніякого свята; але його фроу кивнула головою — вона не могла говорити.
— Тоді треба прочитати розділ… — повільно, на превелику силу мовив Рафф Брінкер. — Не знаю, що мені… Я дуже, дуже ослаб… Може, панотець прочитає нам…
Гретель зняла велику голландську біблію з різьбленої полички.
Доктор Букман, трохи зніяковілий, що хворий узяв його за священика, передав книгу своєму асистентові.
— Читайте, — пробубонів він. — Треба, щоб жінка й діти помовчали й не турбували слабого, а ні, то він помре.
Коли асистент закінчив розділ, матуся Брінкер якимись таємничими знаками показала всім, щоб не гомоніли, — чоловік-бо її задрімав.
— Отже, юфроу, — мовив доктор напівголосом, одягаючи свої дебелі вовняні рукавиці, — попереджаю вас, що хворого не можна турбувати: йому потрібний цілковитий спокій. Ви розумієте мене? Так, це справді надзвичайний випадок. Завтра я знову до вас заїду. Сьогодні не давайте пацієнтові їсти. — І, хапливо поклонившись, він вийшов разом із асистентом.
Його розкішна карета була недалечко; кучер, проїжджуючи коні, тихо посувався туди й сюди берегом каналу майже увесь той час, що доктор перебув у Брінкеровій хатині.
Ганс вийшов також. Щоки йому пашіли, і він увесь тремтів з хвилювання.
— Хай благословить вас бог, мінгеере! — промовив він. — Я ніколи не зможу віддячити вам, та якби…
— Ні, зможеш! — гостро перебив йому доктор. — Зможеш, якщо держатимеш добрий розум у голові, коли твій слабий батько знову прокинеться. Адже ж оцей галас та вищання можуть навіть здорову людину на той світ загнати, а того, хто вже і так однією ногою в труні, то й прготів. Якщо ти хочеш, щоб твій батько видужав, подбай про те, щоб його ніхто не хвилював і не тривожив. Цілковитий спокій — ось що йому зараз потрібно більш за все.
Сказавши це, доктор Букман повернувся й, не додавши більш ні слова, пішов назустріч своїй кареті, а Ганс… А Ганс наче прикипів до місця й розгублено дивився докторові вслід широко розплющеними очима.
Гільда дістала сувору догану того дня за те, що спізнилася до школи після великої перерви та кепсько відповідала на уроці.