— Будь ласка, не віддавайте! — кинув Бен із жартівливою покірливістю, але, глянувши на Ламберта й помітивши, що в того аж губи побіліли, додав уже іншим тоном: — Знаєш що, ван Моунене? Мені здається, що в одну цю мить я передумав більше, ніж за все моє життя.
Ламберт не відповів, і якийсь час обидва хлопчики бігли мовчки.
Незабаром до них долинула ледь чутна гра далеких дзвонів.
— Слухай! — сказав Бен. — Що то таке?
— Передзвін, — відповів Ламберт. — То підбирають дзвони в церкві, он у тому селі. Ах, Бене, коли б ти послухав дзвонів у "Новій Церкві" в Дельфті! Які ж то дзвони! Надзвичайні! Там близько п'ятисот дзвонів з чистим-пречистим звуком. А дзвонар який!.. Один з найкращих у Голландії. А проте — то дуже важка праця; кажуть, дзвонар зовсім упадає на силах і, відзвонивши, одразу ж лягає в ліжко щоб відпочити по своїх трудах. Дзвони, бач, з'єднано із чимсь ніби клавіші, які дуже скидаються на клавіші фортепіано; там є й ціла низка педалей, що на них доводиться натискати ногами; коли дзвонар дзвонить у жвавому темпі, — все тіло йому тіпається й він нагадує жабу, що її настромлено на шпильку.
— Сором тобі таке казати! — кинув обурено Бен.
Пітер на той час вичерпав увесь свій запас анекдотів про Гаарлем, а що більше нічого було робити, то він з трьома своїми товаришами кинулися навздогін за Ламбертом та Беном.
— Англієць непогано бігає на ковзанах, — сказав Пітер. — Щоб він був навіть справжній голландець, та й то від нього більшого не можна було б вимагати. Ті Джони Булі мають здебільшого досить жалюгідний вигляд, коли вони на ковзанах… Ага-а! Он ви де, ван Моунене! А ми вже втратили були надію, що нам припаде честь зустрітися з вами знову. Від кого це ви тікали, що побігли так швидко?
— Од таких слимаків як ви! — відрізав Ламберт. — А вас що забарило?
— Ми розмовляли… а, крім того, зупинилися на хвильку, щоб дати Поотові відпочити.
— Так, він, здається, зовсім знесилився, — промовив Ламберт стиха.
Цієї хвилини чудовий човен-сани під усіма вітрилами та з прапорцями, що маяли на вітрі, повільно й плавно проплив повз них по замерзлій поверхні каналу. Вся палуба його роїлася дітьми, закутаними аж по самісінькі підборіддя; рожеві личенька їхні весело визирали з барвистих вовняних хусток. Вони співали хором пісні на честь святого Ніколаса.
Мелодію тої пісні, що її почали були незграйно, незабаром підхопило сто дитячих голосів; звуки все дужчали, виростали і, пливучи ген-ген у повітрі, залунали чисто і гармонійно:
Мореплавців друже вірний,
Друже дітлахів!
Наш човен летить по кризі,
Мчить прудкіш вітрів!
Ніколасе! Ніколасе!
Чуєш ти наш спів?
Як зимової години
Шторм захопить нас, —
Чи ти знаєш? Чи ти близько
В небезпечний час?
Ніколасе! Ніколасе!
Будь побіля нас!..
Навесні засяє сонце
І розтопить сніг!
Де в серцях бринять веснянки —
Там нема старих…
Ніколасе! Ніколасе!
Там нема старих!
За дарунки й за науку
Завжди вдячні ми…
В путь бадьоро вирушаєм
Човником-саньми!
Ніколасе! Ніколасе!
Наш привіт прийми!
РОЗДІЛ XX
Якоб Поот змінює план
Остання нота завмерла в далині. Наші хлопці, намагаючись не відставати від великого човна-саней, побачили, зрештою, що то даремні силкування: їм здалося навіть, що вони котяться назад; вони ззирнулися поміж собою.
— Ах, як гарно! — скрикнув ван Моунен.
— Зовсім, наче сон! — сказав Лудвіг.
Якоб наблизився до Бена і, схвально киваючи головою, сказав ламаною англійською мовою:
— То добре. То найкращий спосіб… Я кажу, що краще податися до Лейдена отаким човном!
— Човном? — відказав Бен обурено. — Що тобі, хлопче?! Адже ж ми домовилися подорожувати на ковзанах, а не в човні, наче дрібні дитинчата.
— Отуди к бісу! — вилаявся Якоб. — То ж не для малих… не для дитинчат… і дорослі їздять човнами!
Хлопці сміялися, а проте зніяковіло зглядалися один із одним. Звичайно, було б дуже приємно прокататися човном, проти цього нічого не скажеш! Але відмовитись від свого попереднього, грандіозного плану подорожі на ковзанах… Хто ж згодиться вкрити себе такою ганьбою?
Піднялася жвава дискусія.
Капітан Пітер утихомирив свою команду.
— Хлопці, — сказав він, — я вважаю, що нам треба зважити на Якобове побажання. Адже ж він перший задумав цю екскурсію, не забувайте!
— Дурниці! — всміхнувся ущипливо Карл, кинувши зневажливий погляд на Якоба. — Хто ж з нас утомився? Ми відпочиватимемо цілу ніч у Лейдені.
Лудвіг та Ламберт мали стривожений і розчарований вигляд. То не легка річ — зректися слави, якої заробиш, коли пробіжиш на ковзанах увесь шлях від Брука до Гааги й назад; але обоє погодились, що саме Якоб має вирішити це питання.
Бідний добродушний Якоб, — він страшенно втомився! Але, глянувши на товаришів, відразу ж збагнув їхній настрій.
— О ні! — сказав він по-голландському. — То я пожартував. Ми побіжимо на ковзанах, певно що так!
Радісні покрики хлопчаків залунали в повітрі, й усі вони знову помчали з оновленими силами вперед.
Усі, крім Якоба. Той добував останніх сил, щоб затаїти свою втому, і не мовив і слова, зберігаючи дихання та енергію для тяжкої ковзанярської праці. Але надаремне! Незабаром він відчув, що гладке його тіло ставало все важче та важче, ноги йому мліли і все слабшали та слабшали… І найгірше — вся його кров, що, мабуть, намагалася втекти якнайдальше від криги, збіглася йому до пухких, добродушних щік, а обличчя почервоніло аж по самісіньке рідке світле волосся.
Усе це дуже нагадувало те запаморочення голови, що про нього пише добрий Ганс Андерсен — те саме запаморочення, що скидає відважних молодих мисливців з високих гір, або зриває їх з найгостріших шпилів льодовиків та кидає їх у прірву, або находить на них, коли вони стрибають з каменя на камінь, переходячи гірський потік.
Запаморочення голови підкралося непомітно й до Якоба. Спочатку воно добре помордувало його, то проймаючи морозом від голови до ніг, то кидаючи в жар і наливаючи вогнем кожнісіньку його жилку, потому примусило канал тремтіти и хитатися в нього під ногами, а білі вітрила — гнутися й вертітися, коли вони пропливали повз; і кінець кінцем воно кинуло його, наче важкий лантух, на кригу.
— Хлопці! — скрикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!