Її думки перейшли в молитву. Бідна дівчинка не могла б сказати, скільки часу та молитва тривала. Незабаром вона почала стежити очима за маленьким вогником у торфі; той вогник блимав ледве помітно, але вперто, доводячи цим, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум'я.
Велика череп'яна миска із розгорілим торфом стояла біля ліжка; Гретель поставила її туди, щоб "татко не тремтів", як вона сказала. Дівчинка подивилася на полум'я, що осявало постать її матері… Як червонило воно її злинялу спідницю і оновляло зношений корсаж! Маленькій Гретель було так втішно бачити, як вигладжувалися зморшки на втомленім материнім обличчі, коли по ньому м'яко пробігав червонуватий відблиск.
А потім Гретель порахувала всі шибки у вікнах, здебільшого побиті й позаліплювані папером; і насамкінець, озирнувши всі щілини й тріщини в стінах, перевела очі на різьблену поличку, що її зробив Ганс. Поличка та висіла не дуже високо, і Гретель могла дотягтися до неї рукою. На поличці лежала велика біблія в шкуратяній оправі з мідними застібками — весільний дарунок фроу Брінкер від тієї родини в Гайдельберзі, що у неї вона працювала.
"Ах, які ж то вправні руки має наш Ганс! Щоб він був зараз тут, то, напевне, переклав би батька якось зручніше і той перестав би стогнати… Бідний, бідний татко! Якщо хвороба ця протягнеться довший час, ми вже не зможемо бігати на ковзанах. Доведеться мені повернути мої нові ковзани отій красивій панночці. Тепер уже і Гансові й мені нема чого й думати про змагання, — ми їх і не побачимо навіть…" і очі в Гретель, що були перед тим зовсім сухі, зайшли сльозами.
— Не плач, дитинко, — заспокоювала її мати. — Хвороба батькова, може, й не така небезпечна, як нам здається. З ним це траплялося й раніше.
Гретель не могла стриматися і заридала.
— Ох, мамо, я плачу не тільки через те… ви не все знаєте… Я дуже, дуже погана… Ох, які злі думки залазять мені в голову!
— Тобі, Гретель? Такій терплячій та добрій?! — мовила мати і скинула ясними здивованими очима на свою дитину. — Цить, любонько, ти розбуркаєш батька.
Гретель сховала обличчя в материних колінах і намагалася стримати сльози.
Її маленька рука, така худесенька й смуглява, лежала в шерехатій материній долоні, зашкарублій від тяжкої праці. Річі, напевне, здригнулася б від дотику таких шорстких рук, а проте в цьому міцному стисканні було так багато ніжності й тепла!
Через який час Гретель глянула на матір з тим журливим і покірливим виразом, що він, як кажуть, часто з'являється в погляді бідних дітей, і сказала тремтячим голосом:
— Батько хотів спалити вас… так, спалити… І я бачила… бачила сама… що він сміявся!
— Цить, дочко!
Мати кинула ці слова так раптово і різко, що Рафф Брінкер, хоч і лежав, наче мертвий, злегка поворухнувся на ліжкові.
Гретель замовкла, сумно зітхнувши, і почала похмуро общипувати нерівні краї дірки у материній святковій сукні. Її було пропалено… Ще добре для матусі Брінкер, що сукня та була вовняна.
РОЗДІЛ XVI
Гаарлем. Хлопчики чують голоси
Підживившися та відпочивши, наші хлопці вийшли з кав'ярні саме в ту хвилину, коли великі дзигарі на, площі, як і багато інших годинників у Голландії, вдарили двічі, а потім продзвонили півгодини. Отож було пів на третю.
Капітан вдався у глибоку задуму, — сумна розповідь Ганса Брінкера все ще бриніла в нього у вухах. І лише по тому, як Лудвіг озвався до нього, сміючися: "Прокинься, дідусю!" — взявся він знову до виконання обов'язків відважного ватажка своєї веселої команди.
— Гей, хлоп'ята, сюди! — відгукнувся він.
І вони пішли вулицями міста; пішли не тротуаром, бо він рідко зустрічається в Голландії, а по вимощеній цеглою доріжці, що лежить на одному рівні з бруківкою.
Гаарлем, так само як і Амстердам, було по-празниково-му прикрашено на честь святого Ніколаса.
Якась чудернацька постать сунула хлопчикам назустріч. То була невелика на зріст людина, в чорному вбранні та короткому плащі; на голові вона мала перуку та трикутного капелюха, що з нього звисав довгий креповий шарф.
— Хто то йде? — скрикнув Бен.т— Що то за кумедна постать?!
— То аанспреекер, тобто оповісник, — сказав Ламберт. — Мабуть, хтось помер.
— Хіба ж у вашій країні всі так ходять, коли у жалобі?
— О ні! Аанспреекер порядкує на похороні; а коли хто вмирає, він повинен обійти всіх друзів та родичів небіжчика і всіх про те сповістити.
— Який дивний звичай!
— Ми звикли до нього…— сказав Ламберт. — В даному разі нам не слід удаватися в тугу з приводу тієї смерті, що про неї він зараз оповіщає, бо бачу я — інша людина прибула щойно в світ, щоб зайняти вільне місце.
Бен витріщив очі:
— Звідки ти знаєш?
— Бачиш оту гарненьку червону подушечку для шпильок, що її почеплено он на тих дверях? — запитав і собі Ламберт.
— Так.
— Отже, там народився хлопчик.
— Хлопчик! А як же ти довідався?
— А тут такий звичай: коли в Гаарлемі народжується хлопчик, його батьки чіпляють на двері червону подушечку для шпильок. А коли б народилося дівчатко, то почепили б не червону подушечку, а білу. Подекуди на двері чіпляють далеко красивіші подушечки, що їх дуже пишно оздоблено мереживом тощо, але навіть на найбідніших будиночках можна побачити якийсь клаптик, — хоч стьожку, а хоч би й просто мотузочок, прив'язаний до клямки…
— Глянь! — мало не зарепетував Бен. — Глянь, он біла подушечка висить на дверях того будинку з придомком і з таким кумедним дахом!
— Я не бачу ніякого будинку з кумедним дахом.
— О, річ зрозуміла, — сказав Бен, — я зовсім забув, що ти тутешній родом; а щодо мене, то всі ваші дахи здаються мені дуже кумедними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч з отією зеленою будівлею.
— Так, то вірно, — там народилося дівчатко! Знаєш, що я тобі скажу, капітане? — озвався до Пітера Ламберт, легко переходячи на голландську мову. — Нам треба якнайскоріше забиратися з цієї вулиці! Адже ж тут повнісінько немовляток! Ще хвилина і всі вони почнуть ревти, зчиняючи одчайдушний галас.
Капітан розсміявся.
— Гаразд, я поведу вас послухати іншої музики, багато кращої, ніж оця, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме впору, щоб послухати орган святого Бавона. Церква нині відчинена.