— Чи можна нам зайти до вас і погрітися, юфроу? — запитав капітан шанобливо.
— Так, ласкаво просимо до господи! — відповіла дівчина, і долішня половина дверей тихо відчинилася також.
Кожен з юнаків, перш ніж зайти до господи, довго й ретельно витирав ноги об цупку підстілку і якнайчемніше вклонявся старенькій жінці та поважному чоловікові, що сиділи край вікон. Бен ладен був подумати, ще то не живі істоти, а такі ж автомати, як і ті фігури, що рухаються у брукському парку: обоє-бо старих, повільно й зовсім улад кивнули головою, не відриваючись од свого діла й працюючи так рівномірно та незворушно, як могли б працювати тільки машини. Старий все — пуф! пуф! — пахкав та й пахкав димом із люльки, а його фроу так теркотіла своїми дротами для плетіння, немов усередині в ній крутилися зубчасті колеса. Навіть справжній дим, що виходив з нерухомої люльки, не здавався переконливим доказом того, що обоє вони — живі люди.
Але ж молода дівчина з рожевими щічками… Ах, як же вона метушилася! Як хутко подала вона хлопцям поліровані крісла з високими спинками, як привітно запросила їх сісти! Як спритно роздмухала вогонь у каміні, роздмухала так, що він запалав, наче його охопило натхнення! Як вона мало не примусила Якоба Поота пустити сльозу від зворушення, коли поставила перед ними величезного імберового пряника та череп'яного глечика з кислим вином! Як вона сміялася та кивала головою, коли хлопці уминали частування, мов дикі звірі, хоч і поводилися пристойно, і як щиро здивувалася, коли Бен чемно, але рішуче відмовився від чорного хліба та квашеної капусти! Як вона зняла з Якоба рукавичку, розідрану біля великого пальця, й заштопала її в нього перед очима, і сказала, відкусуючи нитку зубами: "Тепер буде тепліше", — і, нарешті, як лагідно потиснула вона руку всім хлопцям по черзі і, кинувши благальний погляд на автоматичну стару, понапихала їм повнісінькі кишені пряниками!
Увесь цей час дроти для плетіння рівно й безперервно теркотіли, а з люльки раз у раз легенькими клубками виходив дим.
Коли хлоп'ята перебігли вже чималу частину дороги, вони побачили замок Званенбург, його масивний мурований фасад та ворота з вежами по обох боках, — на вершечках тих веж підносились угору скульптурні зображення лебедів.
— Гальфвег[17], хлопці! Ми на півдорозі до Гаарлема, —" сказав Пітер. — Скидайте ковзани.
— Бач, — поясняв Ламберт своєму супутникові, — Ай та Гаарлемське озеро зливаються саме в цьому місці і це завдає людям багато клопоту. Вода тут на п'ять футів вище від землі, а через те і дамби в нас і щити на шлюзах мусять бути дуже міцні, а ні, то відразу ж чисто все позаливає водою. Будову шлюзів у цій місцевості вважають за дивовижну і ніде не бачену досі річ. Ми пройдемо через них без ковзанів, і ти побачиш таке, що тобі очі витріщаться з подиву. Весняна вода в цьому озері, кажуть, найкраще за всяку іншу воду в цілому світі вибіляє полотно; тож усі великі гаарлемські білильні фабрики користуються з неї. Я не можу розповісти тобі про все те докладно, але повідаю тобі дещо з мого власного досвіду.
— А що саме?
— В озері повнісінько вугрів та таких здоровезних, що ти й зроду таких не бачив. Я їх ловив отут частенько. Знаєш, які вони великі? Можу тебе запевнити, що з ними впоратися не так-то й легко: і не зчуєшся, як вони тобі руку вивернуть із суглоба, коли не встережешся… Але ти, бачу я, зовсім не цікавишся вуграми. А замок який величезний! Правда?
— Так. Тільки до чого там оті лебеді? Вони мають якесь особливе значення? — запитав Бен, дивлячись на муровані вежі край воріт.
— Лебідь у нас, голландців, у великій шанобі. Від отих камінних лебедів замок і здобув свою назву — Званенбург, тобто — Лебединий замок. Оце й усе, що я знаю. Це дуже важливе місце; саме тут збираються фахівці на наради щодо всіляких питань, які торкаються дамб. У цьому замкові жив колись славнозвісний Крістіаан Брюнінгс.
— А хто ж він був такий? — запитав Бен.
— Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — коли б тільки ви могли розуміти один одного і не чіплялися за свою рідну мову. А втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Йому ніколи не набридає розповідати нам про того видатного інженера — який він був хороший, та який вчений, та як після його смерті вся країна плакала по ньому, немов по щирому другові. Брюнінгс був член багатьох учених товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідував дамбами та іншими спорудами, які захищають нашу країну від моря. Неможливо порахувати, скільки удосконалень він запровадив на дамбах, на шлюзах, на водяних млинах та подібних спорудах. Ми, голландці, щоб ти знав, шануємо наших видатних інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів. Брюнінгс помер багато років тому; йому поставлено пам'ятник у гаарлемському соборі. Я бачив його портрета, і скажу тобі, Бене, — вигляд у нього надзвичайно благородний! Не дивно, що замок цей має поважний і гордий вигляд: адже ж він давав притулок такому чоловікові, а це тобі не абищо!
— Атож! — сказав Бен. — Цікавий я знати, ван Моунене, чи ти або я дамо коли право пишатися якійсь старовинній будові… Ех, багато чого лишається зробити в цьому світі! Зараз ми ще хлопчаки, але колись нам доведеться взятися до роботи. Вважай на твого черевика — шнурок-бо розв'язався.
РОЗДІЛ XIII
КАТАСТРОФА
Було вже близько першої години по півдні, коли капітан ван Гольп та його команда увійшли в чудове старовинне місто Гаарлем. Вони пробігли на ковзанах мало не сімнадцять миль від ранку, але почували себе ще дужими й бадьорими, як молоді орлята. Починаючи з наймолодшого (Лудвіга ван Гольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і кінчаючи найстаршим, тобто самим капітаном, — так би мовити, "ветераном", — котрий мав уже сімнадцять років, усі одностайно вважали, що жодного разу в житті не було їм так весело та приємно, як під час цієї подорожі. Сказати правду, Якоб Поот таки добре втомився і зовсім засапався, коли вони долали останні дві-три милі, і, мабуть, нічого не мав проти того, щоб трошки десь поспати у затишному куточку; проте в нього лишався ще такий запас веселого настрою, що його вистачило б аж на дванадцятеро хлопців. Навіть Карл Сгуммель, що дуже зблизився з Лудвігом під час екскурсії, забув за свою в'їдливість. Що ж до Пітера, то він видавався найщасливішим серед щасливих і, линучи на ковзанах, співав та висвистував так весело, що найстатечніші з тих перехожих, які здибалися їм дорогою, мимоволі всміхалися, слухаючи його рулад.