На щастя, година тривала така холодна, що не можна було поливати вулиці та мити вікна; коли б не ця перешкода, то наші юні екскурсанти не раз вимокли б до рубця. Мити, підмітати, натирати — то справжня пристрасть голландських господарок; отже, занести бруд до їхніх безмежно чистих господ — означає вчинити мало не злочин. Глибоке презирство чекає скрізь на тих, хто, переступаючи поріг якого будинку, полінується натерти підметки свого взуття так, щоб вони аж блищали; а в деяких місцях відвідувачі повинні навіть скинути свої важкі черевики перед тим, як зайти до господи.
Сер Уїльям Темпл у своїх спогадах "Що трапилося в християнському світі з 1672 до 1679 року" розповідає про якогось поважного суддю, котрий зайшов навідати одну пані в Амстердамі. Кремезна голландка відчинила йому двері й випалила одним духом, що господиня вдома, але що черевики його не вельми чисті. Не мовивши більш ні слова, вона обхопила великим дивом здивованого добродія обома руками, взяла його на оберемок, пронесла через дві кімнати, посадовила на нижній східець і, схопивши пантофлі, що тут стояли, назули їх гостеві на ноги. І тільки після того вона сказала, що господиня її зараз у горішній кімнаті і що він може йти до неї.
Пробігаючи разом з друзями людними вулицями міста, Бен звернув увагу на те, що місцеві городяни мають такий заспаний вигляд, так ліниво посмоктують свої люльки, що здається — збий ти в них з голови капелюха, й вони не тільки не вчинять ніякого опору, а й не поворухнуться. Він не міг повірити, що ці люди колись знімали повстання, які не раз відбувалися в Голландії; він не міг собі уявити, що нинішні амстердамці — це нащадки тих відважних, самовідданих героїв, про яких він читав в історії Голландії.
Линучи по замерзлій поверхні каналу разом з товаришами, Бен розповів ван Моуненові про похоронний бунт, що вибухнув тут, у Амстердамі, в 1696 році, коли жінки та діти вийшли на вулиці разом з чоловіками; жартівні похоронні процесії ходили скрізь по місту: городяни вирішили показати бургомістрові, що вони нізащо не хочуть підлягати новим правилам поховання померлих. Наприкінці вони вже зовсім втратили слухняність і загрожували мало не розтрощити все в місті; тож бургомістрові довелося скасувати постанову, що образила народ.
— Он на тому розі, — сказав Якоб, показуючи на якісь великі будівлі, — п'ятнадцять років тому величезні склади збіжжя провалилися в драговину. Там стояли міцні будови на добрих палях, але в них зсипали понад сімдесят тисяч центнерів зерна; то було надто багато, й вони завалилися.
Розповісти таку довгу історію було Якобові не так-то легко, й він зупинився перепочити.
— А ти звідки знаєш, що в них зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? — запитав Карл гостро. — Ти був ще в сповитку на той час.
— Мій батько добре знає, як те сталось, і він мені сказав, — відповів Якоб. Передихнувши, він провадив далі. — Бен любить живопис. Давайте-но покажемо йому які-небудь картини.
— Гаразд, — погодився капітан.
— Коли б ми мали час, Бенджаміне, — сказав Ламберт ван Моунен англійською мовою, — я повів би тебе в дім міської управи, тобто вСтадгюйс. Ти побачив би, що там за палі! Ого-го! Будинок збудовано на чотирнадцяти тисячах паль, і їх загнано на сімдесят футів у землю. Але що я хочу тобі показати, то це одну велику картину; на ній зображено, як ван Спейк висаджує в повітря свій корабель… Надзвичайна картина!
— Ван хто? — запитав Бен.
— Ван Спейк. Невже ти не пам'ятаєш? Бій із бельгійцями був саме в розпалі, і коли ван Спейк зрозумів, що вони його подолають і захоплять його корабель, він висадив його в повітря, і себе разом з ним, щоб не здаватися ворогові.
— Хіба ж те вчинив не ван Тромп?
— О, ні. Але й ван Тромп був також дуже хоробрий Йому поставлено пам'ятника в Дельфт Гавні — там, де перші поселенці сіли на корабель, щоб вирушити до Америки.
— Гаразд; а що ж зробив ван Тромп? Він був славнозвісний голландський адмірал, чи не так?
— Так, він брав участь у тридцяти морських боях, — навіть більше! Він подужав іспанський флот і англійський, а потому прив'язав мітлу до вершечка щогли, показуючи цим, що він вимів англійців, вичистив від них море. Голландці вміють перемагати, мій друже!
— Стривай! — скрикнув Бен. — Прив'язав він мітлу, чи не прив'язав, а проте англійці таки подолали його наостанку. Тепер я все пригадав. Ван Тромпа вбито десь на голландському узбережжі в бою, що його виграв британський флот. Прикро… — додав він лукаво, — чи не так?
— Гм! Де це ми опинилися? — скрикнув Ламберт, зміняючи розмову. — Глянь! Усі нас випередили… всі, окрім Якоба. Ой-ой-ой, який же він гладкий! Він здорожиться, перш ніж ми подолаємо половину нашого шляху.
Бенові, звичайно, було приємно бігти на ковзанах поруч Ламберта, котрий, хоч і був щирий голландець, але виховання здобув в околицях Лондона і англійською мовою говорив так само вільно, як і голландською; проте Бен не пожалкував, коли капітан ван Гольп скомандував:
— Зняти ковзани! Ось і музей.
Музей був відчинений, і того дня вхід до нього був безплатний. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як те звичайно полюбляють робити всі хлопчиська на світі, їм дуже подобається слухати, як шарудять їхні підошви, ковзаючи по натертій підлозі.
Цей музей — просто галерея картин, що в ній можна побачити найкращі твори голландських майстрів, а, крім того, мало не двісті тек з рідкісними гравюрами.
Бен відразу ж помітив, що деякі картини висять тут на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Ці картини можна повертати, як віконниці, і роздивлятися, користуючись найкращим освітленням. Таке припасування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися маленькою картиною — побутовою групою — Герарда Доу, воно-бо дозволило їм як слід роздивитися її блискучу техніку; крім того, картина була освітлена так вдало, що здавалося, ніби те світло проходить крізь намальовані на ній вікна. Пітер звернув увагу хлопчаків на красу другої картини Доу, під назвою "Пустельник", і розповів їм кілька цікавих анекдотів про цьбго художника, іцо народився в Лейдені 1613 року.
— Аж три дні малювати ручку мітли! — здивовано скрикнув Карл, відгукуючись на слова капітана, який розповідав про те, що Доу малював надзвичайно повільно.