Усе це бачилося за звичайне й зрозуміле, думав дяк Григорій Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять місяців після того, як усе це йому примарилося? Ні, десять разів мав рацію його приятель Степан Щука, дяк із села Птичого, коли застерігав його не потикатися в село Троянів, бо тут він карка зверне. Отож, здається, він того карка почав звертати, але цілком не мала рації Антониха, коли сказала, що в нього нема голови. О, голова в нього на плечах ще трималася, і він спробує це світові та людям доказати…
Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що двері клуні, в якій спав, виявилися навстіж розчинені й знадвору вливалися потоки світла. Григорій повільно встав і, ще похитуючись зі сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочілі, то уздрів біля Антонишиного двору два вози: на першому сидів із віжками в руках Петро Сахнюк, а в соломі, як квочка, вимостилася його жінка Явдоха, побіч якої притулилася, як гриб до гриба, й дочка їхня Катерина із дитям на руках; а на другому возі недоладно порозсідалися семеро братів Сахнюків у темних сорочках, штанях і шапках. Антониха винесла йому кухлик молока зі скибкою хліба, відтак і сказала жалісливо:
— Випий, пане дяче, молочка, та й поїдемо, щоб не гаяти часу.
Григорій полупав очима на те видиво, але молоко взяв і покірно його випив.
— Сідай до братів, — буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк. — Маємо заїхати ще по моїх свідків.
— А були свідки? — по-дурному спитав дяк.
— Аякже, — незворушно відповів Петро. — Ти ж, обіяснику, до мене заходив, випив чарку і моїм хлібом закусив — і це так мені віддячив? Чи, може, скажеш, так не було?
— Було, — згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу — і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх — тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.
У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, — залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.
— Хто подавав до столу? — спитав старший лавник.
— Я подавала, — сміливо мовила Катерина. — І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, — і вона густо почервоніла.
— Це все добре, — мовив старший лавник. — Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?
— Уночі, — сказала впевнено Катерина. — Світив дуже ясний місяць, але як увійшов — не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.
— Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? — запитав старший лавник.
— Це я скажу, — мовив Петро Сахнюк, — бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати — вона нас надворі чекає.
— Віримо на слово, — сказав старший лавник. — Чи ж є інший хід до вас?
— Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, — мовив Петро.
— Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! — грізно спитав у Катерини старший лавник.
Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла — щедро і з великим розсипом сліз:
— Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, — сказала крізь хлипи й шморкання.
— Як ти зайшов до дівки, дяче? — спитав старший лавник у Григорія Комарницького.
— Ніяк, — спокійно мовив той, — бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.
— Можу, — встала Антониха. — Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.
— Чому ж його зачиняєш? — здивувався старший лавник.
— Така, панове врядні, в мене поведенція, — твердо й навіть урочисто відказала Антониха. — І така умова з паном дяком.
— Боїшся, щоб чого не вкрав? — спитав старший лавник. — Щось він у тебе, жінко, крав?
— Ні, пан дяк — чесна людина, — тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. — Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.
— То як могли щось украсти, коли дяк усередині? — знову здивувався старший лавник.
— Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.
— А чи не могла ти забути зачинити клуню? — запитав старший лавник.
— Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, — твердо мовила Антониха. — А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.