Срібне молоко

Страница 18 из 60

Шевчук Валерий

— Усе сказала, бабо?

— Та начебто все, — трохи знітилася Гапка і почала хаотично шукати в голові: чи не залишилися, забившись у памороках, якісь невисловлені словенята.

— Тоді сядь осьо на лаву, — розважно сказав піп, — і розкажи мені повільніше, розумно й без поспіху, чого ти прийшла?

І він визіхнув на нещасну Гапку, розтуливши досить-таки порядну пащеку, увесь сморід засніченої лихим настроєм паньматки їжі — здається, саме так позіхають у казках змії перед тим, як ковтнути вовка, корову чи хрещене тіло.

Гапка сиділа, ніби правцем бита, бо очмаріла, очі її при цьому стали круглі, нетямковиті, кирпатий носик на кінці почервонів, а губи сапнули, але не повітря в себе ввібрали, а того зігнилого духа.

— Кажи, кажи! — заохотив панотець. — Поволі, розважно, щоб я втямив, чого хочеш.

— То я й кажу, — мовила так, як навчав її панотець, Гапка. — Пономариха Явдоха ввійшла у блуд із новим дяком, я оце й принесла щодо того "лице" — дякового жупанця…

А неподалік, десь за дві хати, за зачиненими дверима і заслоненими вікнами відбувалося друге дійство, яке вже ніхто не міг підглянути, бо до хати не залишалося ані шпарини, хіба мав би хтось із підглядачів занадто шорохкі вуха, тоді тільки й міг почути якесь увихання, цмакіт, тихі стогони, і смішець, і гарячі пошепти, і рип ложа, і всяке таке — саме той набір звуків, які здолає розрізнити кожен, навіть нічого не бачачи, бо кожен дорослий подібне створює — у таких справах люди на вигадки небагаті, однак, не зважаючи на те, на подібні речі зваблюються, навіть панотець, але не лиховістна Гапка, бо з нею колись у такому ділі трапилося нещастя: її надто гарячий чоловік Гнат одубів, граючи таку музику, і вона, Гапка, тоді пережила такий жах, що вже другого чоловіка ніколи не шукала, а потім і в дійшлий вік переступила, однак навіки залишилася палким ворогом усякої скаредности та невшетецтва і боролася на терені власного села з таким неподобством як тільки могла; зрештою, і її ворожнеча з Явдохою постала, бо добре відала: та закликає чи приваблює до себе коханців, але скільки вона, Гапка, її не вистежувала, щасливого скутку досягти не змогла і ще ні разу не заскочила Явдоху на гарячому — ось чому була така непомірно збуджена, коли знайшла дякового жупанця, відтак і торохкотіла про те, мов навіжена, бо таки вельми хотіла прищемити тій лахудрі, фіндюрці, повійниці, скурвій дочці її шолудивого хвоста, а що хвіст у Явдохи був, Гапка була більш ніж переконана, хоча жоден із Явдошиних коханців (підозрюваних, звісно, а не явних) та й чоловік її Іван Пошивайло тієї фізіологічної признаки в ній через любасне захоплення і засліплення не помічали, а може, не хотіли того розголошувати, бо дуже вже гаряча була та жіночка, тож чи до намацування хвоста було її зальотникам. Але Гапка твердо знала свою правду, більше, навіть тепер, сидячи в пантотця й тицяючи йому перед очі "лице", тобто дякового жупанця (перед цим витягла його з-під пахви, розгорнула й потрусила), її починала діймати якась тривога, бо, хоча не могла почути тієї любашної музики, що долинала з пономаревої хати, але нутром прочувала, що саме в цей момент їй ліпше було б бути там, а не тут. Однак, коли спробувала підхопитися з лави, важка, заросла чорним волоссям на затиллі рука отця Методія пригніздочувала знову її до лави, а отвір між бородою та вусами розчахувався, і панотець знову очмарював її згаданими вже запахами, відтак сказав:

— Тепер, Гапко, все доладу виповіла. А як можеш те доказати?

— Маю "лице", — сказала Гапка, — а знайшла його на Пошивайловому дворі.

— А хто бачив, що там його знайшла? — дихнув на неї неймовірним сопухом від з'їденого лихого сніданку піп.

— Невістка моя, — пролебеділа, ледве не зомлівши від того духу, Гапка.

— Це добре, — сказав піп, не знімаючи з Гапчиного плеча руки, боявся-бо: коли та стане на рівні, то слова з неї заторохтять, як віз на нерівній дорозі. — Чи ж бачила ти з невісткою, що Явдоха з дяком творили блуд?

Але Гапка не могла довго пробувати в такому пригніченому стані, тим більше, що їй хотілося оповісти отцю Методію все якнайшвидше, бо її аж поривало побігти до Пошивайлової хати — щось там конче відбувалося. Отож неґречно скинула порухом плеча попову руку — чого б то він її так довго тримав? — скочила на ноги і з неї знову посипалося таке торохкотіння, що піп мусив заслінки на вухах приспустити — такий акт у ньому чинився самовільно при частій самообороні супроти власної паньматки, і він тут нічого вдіяти не міг, та ж бо й у фортецях, коли в них гатять із гармат та мушкетів, бійниці й отвори зачиняються щитами, якщо оборонці із них не стріляють.

— Та замовкни ти, пащекухо окаянна! — гримнув піп. — Сядь і розкажи толком, бо я твого торохкотіння не втямлю.

А що це було сказано із серцем, то з рота панотця не виплив, а вибухнув увесь сопух з'їденого щойно, лихою закваскою присмаченого, сніданку.

Гапка від того вибуху знову ледве не зомліла. Немічно впала сухим задком на лаву і тоненьким, прілим голоском почала оповідати, що вони з невісткою вчора ввечері побачили…

А в цей-таки час, за дві чи три хати звідси, шаленіли цілком одмінні пристрасті. У негустому сутінку, що витворювався через занавішені вікна, коливалося якесь озеро, а може, на тихому його плесі кипів вир із крутією, підіймалися і зміщувалися площини, освітлені чи отемнені, біліші чи темніші, круглі й пласкі, гострі й округлі, викруглені чи западисті, які були між собою і сплетені, і розділені, і злиті, і розторгнуті — мнулися, вигиналися, падали, здіймалися, зводилися, припадали, хилиталися, скручувалися, корчилися, стискалися і розпрямлювалися, ніби у великому казані, що його утворювало згорнуте кільцем чорне тіло Змія, де виварювалася й бурунила білизна, але замість булькоту чулися зойкоти, сміхи, окрики, шепоти, реготи, охи і чмаки, приказки й примовки, в яких стороннє вухо навряд чи могло знайти глузд, хіба таке чуйне, як Гапчине, але Гапка знову була прибита панотцевою рукою до лавки й мусіла жебоніти щось аж зовсім у цю урочу мить і для неї нецікаве, адже фатально відчувала, що цим нецікавим ніяк не переконує засніченого лихим сніданком панотця, а навпаки, тратить щось вирішальне, що могло б цілий світ переконати у Явдошиній неправді, а в її, Гапчиній, правді.