— Це він недарма так одразу замовк тоді, нічого не сказавши. Ні, ні, це недарма! То все — констатирував, "к сведению"...
Це стає вже просто нестерпно Степанові Никифоровичу, і далі не можна витримати. Лежить собі за оцією стіною зять і йому навіть не сниться, яких мук зараз зазнає Степан Никифорович. Зять-комуніст — це тобі не голова місцевкому чи секретар ком'ячейки, що сьогодні тут, а через місяць його немає! З зятем — на все життя. Не дай Бог, із першого ж разу зятя від дому однадити.
— І що я йому сказав?.. Треба пригадати. — Степан Никифорович спинився посеред кімнати й намагався відновити свою розмову із зятем.
— Говорили про борщ — це пам'ятаю. Добре пам'ятаю. Та що — борщ! Це не щитається. Тут ось що — про собственность йому бевкнув і радгосп. Ну і це б іще нічого, коли б не далі...
Але, що говорив зятеві далі, — Степан Никифорович раптом забув. Знав, що отут воно саме й починається щонайстрашніше, знав, що там — щось про комуністів, але що, що саме? Ні. Забув, забув. І ніхто не може сказати — що, тільки він. Але він спить. Вислухав, покрутив носом і спить. А потім устане ввечері і:
— А мислі у вас, Степане Никифоровичу, зловредні, нікогда даже не думав, що ви такий одчаяний контрреволюціонер! Зятя в комуністах імієте, а виражаєтесь, как будьто настоящий білогвардеєць, стид-срам...
А зараз він спить і за всі голови йому. Степан Никифорович оддихався, подивився на стіну й тужно заскімлив, трясучи кулаком:
— Спиш, зятю комуністичеський, і нікаких! Заснув би ти...
І тоді Степанові Никифоровичу страшенно захотілося, щоб зять прокинувся. Щоб зараз же.
— Які можуть бути сни, коли об'яснитись нужно! Піти й розбудити. І пішов би, якби це опівдні було,
коли ще не знав, що комуніста Парасковія доскочила. А зараз не піде. Сам не підеш, Степане Никифоровичу, ні, ні, не підеш і не берись! Послати Лідку? Не можна теж: хтозна, як там зятьок розлігся, — дівка ще, гляди, взгляд собі спортить. Треба якось інакше. Але — як? Ну як?!
Степан Никифорович подумав трохи і потім круто повернув ключа в дверях. Гулко розчахнув двері до їдальні і ввійшов. В їдальні порожньо. Лідка, звісно, кудись заповітрилась, навіть на столі не прибрала. Вже й сонечко до вечора підбивається. А вони собі сплять, а вони собі сплять... Просто как будьто буржуазія яка-небудь!.. Ні, не спати зараз! Що завгодно: пожежу, трус, смертовбивство — тільки б вони прокинулись, тільки б пояснити якось зятеві й не мордуватися більше.
Але в їдальні тихо. Як ніколи ще — тихо. Спи собі хоч до Страшного суду й ніщо тебе не розбудить. Тільки безладдя на столі зі склянками та блюдцями й буфет розчинено.
— Чи довго ж забігти котам і поласувати ковбасою та маслом!
Степан Никифорович підійшов зачинити дверцятку і йому нараз упало в очі, що велику пляшку з вишнівкою вже розкубрено. Ба навіть не тільки розкубрено, а й надпито трохи. Хто це вже причащався? Лідка? Марія Прохорівна? Хто це, не питаючись, лазить по буфетах і надціджує наливки? Зятьок із дочкою сплять на всі боки, молодша донечка повіялась до чортів, а з хати хоч винось живе й мертве. Как будьто не дом, а комуна яка-небудь...
Але тихо в хаті. Ще тихше, аніж перед цим. Усе причаїлося по кутках і стежить за Степаном Никифорови-чем: ану ж іще якого коника він викине... Та цього було вже занадто. Тиша стала зовсім уже нестерпною Степанові Никифоровичу. Зараз не може бути тихо. До чорта тишу! "Я покажу, як спати. Я — не таких іще снів! Я..." Він несамовито видер з буфету розкубрену пляшку, заткнув для чогось міцніше корка, підкинув двічі на долонях і на третє — ррр-ясь щосили об підлогу!..
У вітальні ойкнула Паля Степанівна, і зашарудів на ліжку Мара. Степан Никифорович зірвався через липку криваву калюжку й зо всіх ніг до вітальні.
— Не беспокойтесь! Пожалуйста, не беспокойтесь! Нічого не случилось. Тольки — бугилку. Бугилку впустив, а больше нічого... Спіть. Зачем же вставать, ще зовсім вечір!
Мара протер заспані очі й сонно подивився на тестя: чудило якийсь, а не чоловік.
— Фу, налякали мене як! — зітхнула Паля Степанівна і повернулась на другий бік.
— Куди там його спати, вже ж і справді вечір. Уставай, Палю. Дивіться на неї — якою непманкою розляглася, га! — Мара затермосив дружину за плече, а Степан Никифорович тоскно подумав: "непманкою"!.. Вже натякає, вже під'юджує. Зараз оце почне вичитувати...
Степана Никифоровича обдало холодом. Ні, ні — тільки не зараз! Хай собі ще сплять. І він кинувся до Мари, мов хотів силоміць запакувати його знову в ліжко:
— А може б, іще лягли, може б, іще поспали? Ну, пожалуста! Засніть!.. — узяв Мару за барки і штовхав у постіль. — Ай-яй-яй! І як воно нехарашо получилось — збудили вас! Тольки бутилку впустив, а ви вже й попросипались. Даже неудобно якось...
Але зять рішуче встав. Розшукав під ліжком черевики й нахилився взуватись. Зашморгує шнурки й мовчить.
Степан Никифорович зовсім спантеличився і не знав, на яку ступити: зав'яже зять бантики на черевиках і тоді заспіва своєї. Отоді саме й почнеться воно. Ні, як уже так, то Степан Никифорович воліє випередити зятя. Степан Никифорович поклав руку на бильце ліжка, витягнув шию з лещат коміра (і сколько раз говорив Лід-ці — попереставляй луганці!) і — скільки міг розв'язно й спокійно, наче вони ще сиділи із зятем за столом у їдальні, поспитав:
— Да, а от скажіть мені — і забув вас спросить — а як же там партєйні діла?
Мара покінчив із одним черевиком і випростовував на нозі пальці. Ні, цей тесть, далебі, дивак страшенний, якийсь оригінал просто! 1 чого це йому спало отак ні сіло ні впало — про партію? Мара відповів знехотя:
— Та нічого, як бачите, вперед сунемо...
Степан Никифорович застукотів пальцями об блискучу нікельовану кульку на ліжку. Крутить зять! Як на собранні — в общем, і целом, і в часності. Не хоче прямо сказати. І не витягнеш його. Хіба ось що? Степан Никифорович похмурив брови і серйозно спитав:
— Значить — уперед, кажете? Надежда, виходить, усе ж таки єсть?..
— Що значить надія! Надія — це, понімаєте, ідеалістична річ, а ми — матеріалісти; ми дивимось на це з точки зору неминучості певного історичного процесу. Тут економіка, о! А всякі надії — то тільки надстройка...