Нараз Лідочка почула, як за дверима щось важко гупнуло й застогнали на матрасі пружини. Це він. Він ліг на ліжко! Лідочка плеснула долонями й присіла. Бідне ліжко! Воно таке чисте, біле, тендітне й ото на нього бухнувся він, такий чорний, мамулуватий і несимпатичний.
У вітальні затихло, і Лідочка метнулась застеляти новою скатертиною стіл. Хлюпання води й стук крапель об підлогу Засмутили її: "Ввесь паркет мені забризка своєю водою. А я ж його вчора натирала..."
Лідочка дістала з буфета тарілки й замислилась стоячи.
— Але ж Паля вийшла за нього заміж. Він її чоловік, — прошепотіла тихо до себе й це виправдало Мару.
Молоді здорожились і хотіли спати. Вони згодились тільки трохи перекусити. Степан Никифорович заходився був витягати з буфета свої наливки, але зять спинив його довгою рукою:
— Ні-ні, спасибі, я не п'ю.
— Та як же? Та ні! Ну ради такого случаю, хоч по одній?..
Мара пасивно згодився.
— Ну хіба що тільки одну.
"Непитущий! Вроді тверезенник і постник"... — узяв собі на увагу Степан Никифорович і налив зятеві слив'янки.
Зять, щоб тільки одмогтись, хильнув чарку й узявся за оселедця. Він спритно визволив виделкою м'ясо від кісток, і це знову подобалось Степанові Никифоровичу: "Воспитаний і манєри знає".
Сам Степан Никифорович не їв. Тільки держав виделку й дивився на зятя. Густі брови, широка спина, дві продовжні зморшки на чолі і навіть пасмо чорного волосся, що впало на скроню, — все воно влазило цілком у той портрет зятевого обличчя, що його носив Степан Никифорович у своїй уяві, одержавши Папиного листа. Йому здавалося, що він давно вже бачив десь зятя — на хуторі, в земвідділі чи в кооперації. Він давно вже знає зятя, тільки чи не змінилось щось в ньому?
Зять запопадливо їв борщ. Тільки-но цокне ложкою об тарілку — і вже ложка в роті, і вже друга в роті, вже порожніє тарілка. "Добре їсть, добре й працює!", — задоволено подумав Степан Никифорович і підсунув зятеві миску з ополоником:
— Одкушали б, може, іще? Та в нас, правда, борщі не київські, — і засміявся зятеві в зуби приязно: — Как Бог послав, так і пробиваємося...
— Борщ дуже смачний, але дякую, я наївся. "Смачний", "дякую"? І він по-малоросійському! Даже странно: чоловік как будьто серйозний, а — українець!"
Степанові Никифоровичу це трохи навіяло сумніву: все в зятеві було як треба, а ця рисочка випиналася потворною ґерлиґою із статечного портрету його. "Чоловік з образуванням, на харошій службі сидить і — вроді дурачка із себе строїть!.." Проте зятеві він сказав інакше:
— Борщ у нас український, мужицький, можна сказати...
Мара проковтнув зайву слину в роті й уперше уважно розглянув тестя. Тесть, розуміється, старий, не нашого покрою, але він, видно, глибоко демократичний і простак. Інші держать, бува, попівен, а Палин батько це, власне, класова прослойка. Да. Раніш колись — селянин, а тепер — прослойка. З такими тестями ще можна жити.
Палю Степанівну за обідом знову занудило. Пахощі борщу, оселедця й наливки стали їй тепер нестерпучими, і вона, подякувавши, пішла з Лідочкою до вітальні.
У вітальні тиша й густий старосвітський дух нафталіну, лаврового листя й мишачого калу.
"Це від чєхлів на кріслах воно несе, — подумала Паля Степанівна. — Мабуть, тільки вчора повиймали їх ради нашого приїзду із скрині. Не могли вийняти раніше!"
Паля Степанівна скривилась. Це ж просто жах: приїхати до рідної хати й не мати куточка відпочити від цих вічних міщанських пахощів. Зовсім нема повітря! 1 як на те ще й вікна всі позачинені.
Паля Степанівна рішуче підійшла до вікна, шарпонула фіранку й рвучким рухом розчахнула стулки. Вікно так довго не відчиняли, що воно майже приросло до лутки, скло глухо забриніло, з рам посипалася на двір замазка й закрутки зсохлої фарби, і навіть свіже повітря — здалось Палі Степанівні — не одразу відважилось сунути до кімнати, а затрималось прозорою стіною перед одчиненим вікном. Паля Степанівна порозпихала горщики молодих кактусів та герані і висунулась до половини на двір.
Свіже повітря приємно залоскотало їй ніздрі й пестливими хвилями сповнило груди. 1 знову на неї повіяло рідним місцем і далеким дитинством. Кущі бузку, білі ноги яблунь, черешні, гнилі стовпи старої альтанки, зажурений затінок батьківського саду — яке воно хороше все й хіба можна його забути! Жити в такому раю й не помічати його, як Лідочка й тато, — це ж жах. Одмовитись від насолоди тихо сидіти й стежити, як плине повз тебе повноводою зеленою рікою літо, одмовитись для того, щоб сидіти в душному кам'яному Києві, — це значить свідомо йти на велику жертву. Палі Степанівні стало боляче за себе й наростав протест проти Лідочки й батька: живуть байдужі, як якісь солопії, і не цінять! Паля Степанівна всунулась назад у кімнату, і "гостиная" видалась їй ще гіршою, аніж перед цим. Навіть багато любові, подиву й захоплення в Лідоччиних очах не розраяли її.
— Хоч би Шевченка повісили, як вождів нема! — досадливо поморщилася Паля Степанівна й спустила очі на підлогу, аби тільки не дивитись на мироточиве обличчя Іоанна Кронштадтського і каламутний глянс вінчальних ікон. — Це ж жах — жити й досі в такому міщанстві!..
— Это, Паличка, все — иконы, а твоего Шевченка еще в позапрошлое лето мухи испачкали, он — на горище теперь без рамы, — винувато заметушилася Лідочка й поспішно стерла долонею порох на ломберному столику.
— "Папа"! З бога порохня сиплеться, а він — як на виставку. Хіба можна тепер козирять богами...
Із їдальні— долітали пожмакані шматки батькових слів. "Господи! Про що він там говорить Марі? Він же й досі ще не знає, що Мара комуніст", — стурбувалася Паля Степанівна, але краще про це не думати: це розв'яжеться само собою, і батько з Марою якось порозуміються між собою кінець кінцем.
Паля Степанівна важко зітхнула й стомлено пішла до ліжка.
Мара залишився з тестем сам на сам. Степан Никифорович спитав для годиться, як там у Києві, й одразу ж перейшов до свого:
— Дожились, знаєте! Хутір собственний був, земля, ліску прикупив був трохи — всьо, как єсть, забрали! Тольки й того, що дом у собственность повернули та на хутір вроді за прикащика прийняли. Даже смешно подумать: на собственному, можна сказать, хуторі за попихача крутишся... Харашо, знаєте, що в нас іще комуністи — пошти що вся, можна сказати, комячейка — дурачки сидять, якось іще пробиваємось. Ето, я вам скажу — не дай Бог, є елі комуніст, та ще до того розумний! Нещастя, і тольки. Гіршого в світі нічого нема!..