"Годі!.. Скільки можна!.. Іду!.." — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в'язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.
— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?
— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.
— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.
Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.
— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?
— Вам же теж.
І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:
— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.
Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.
— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.
— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.
— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.
— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.
— До ресторану? З оцією троячкою?
— А це вже хай вас не тривожить.
— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись! І тоді я сказав їй те, що думав:
— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.
— Боже, яка я стара!
— Пробачте, я не хотів вас образити!
— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку... Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?
Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.
Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: "Всі місця зайняті". Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. "Всі хочуть вечеряти!" — означав, мабуть, той жест. "Покажіть йому п'ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне". Я дістав п'ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п'ятірку.
Подіяло. Одчинивши двері, швейцар підставив човником руку, і дві мої п'ятірки наче розтанули в повітрі. Це вже був не суворий сомисько — рідний дядечко, який виглядав нас із самого ранку: метушливо допоміг скинути пальтечко моїй супутниці, а моє благеньке пальто узяв так шанобливо, наче то була шуба з найдорожчого хутра.
Величезний зал осліпив кришталевими люстрами, золотистими портьєрами на високих, під самісіньку стелю, вікнах, білосніжними скатертинами на довгих шеренгах столів. Сяяли тарілки і бокали, виделки й ножі, за столами сиділа така наряджена публіка, що я в своєму дешевенькому костюмчикові враз відчув себе чужорідним тілом, ізгоєм, і вже подумав, чи не повернути назад. Але тут перед нами вигулькнув молодик у чорному смокінгові і з таким ідеальним проділом, наче його викладали волосина по волосині. Міг поклястися, що цього молодика щойно не було поруч, він наче матеріалізувався з нічого, з повітря, з таємничої якоїсь субстанції тільки для того, щоб, осліпивши нас фантастичним проділом своїм, повести до вільного столика. Я йшов за ним, як Христос на Голгофу, і єдине, що іще тримало мене на ногах, це те, що чоловіки й жінки, які сиділи за столиками, дивились не на мене, а на мою супутницю. А вона йшла у вогнистій сукні своїй так вільно й невимушено, наче весь оцей ресторан був збудований спеціально для неї.
Врешті молодик підвів нас до порожнього столика і мої муки скінчились. Я швидше сів на відставлений поштиво стілець і постарався засунути глибше під стіл нечищені свої черевики. Молодик поклав переді мною меню, видрукуване на дорогому папері, там страв було стільки, що мені зарябіло в очах, і, сказавши, що зараз пришле офіціанта, не відійшов, не одступив, а знову наче розтанув у повітрі. І не встиг я як слід роздивитись меню, як на тому ж самому місці теж із нічого виник інший, як дві краплі води подібний на першого, тільки вже не в смокінгові, а в чорному костюмі з білосніжною серветкою на зігнутій руці. Мені на мить здалося, що той, перший, просто взяв та й приставив свою голову до іншого тулуба. Навіть проділ в блискучій чуприні був той же самий.
— Що будемо їсти?
Більшість страв у проклятому меню мені була невідома. Тому я сказав, що покладаюся на його смак.
— Несіть, що у вас посмачніше.
В очах молодика на мить зблиснуло щось схоже на насміх. З тим більшою поштивістю він схилив свою голову.
— Що питимемо? Горілку, коньяк?
— Несіть коньяк, — намацав я сотню в кишені. Ні, вже не сотню — дев'яносто карбованців.
— А дама? Цінандалі, мускат?
Я хотів відповісти, що несіть і те, й те, але вона мене випередила:
— Я теж питиму коньяк. — І всміхнулася вже тільки до мене: — Помирати, так разом.
Офіціант, розставивши тарілочки і фужери, розтанув у повітрі, і ми лишилися за столом наодинці. Я ще почувався дуже скуто, вона ж, подивившись пильно на мене, поклала руку на стіл, догори долонькою:
— То, може, познайомимось? Мене звуть Надя. А вас?
— Віталій. — Я ледь не бовкнув "Віталій Андрійович", а руку так і не наважився потиснути, хоч мені дуже хотілося те зробити. Поруч, за двома зіставленими столиками, гуляли офіцери, і вони все частіше поглядали в наш бік.