Я писав і писав оті інформації (пробачте: "соціологічні дослідження"), я їх акуратно відносив на різні квартири, в різні райони нашого міста (у мене поступово стало складатися враження, що в кожному будинкові, навіть у під'їзді кожному була така квартира, і в ті квартири можна було поселити всіх людей, що роками, десятками років мучилися в кілометрових чергах на житло. А вони стоять, порожнісінькі, "на особом учете", бо в кожній час від часу з'являється кадебіст, щоб зустрітися із своїм стукачем, інформатором, агентом, поснувати липке павутиння, в якому борсається найвільніший у світі радянський народ: "Я другой такой страньї не знаю..."). Я регулярно стрічався із своїм шефом (на людях Савою Петровичем, а там, в таємничій тій організації, невідомо, які в нього посада і чин, він про це не прохопився ніколи й словом), я вів із ним довгі розмови, часом до цинізму відверті ("Господи, кого ми оберігаємо! — часом вигукував він. — Ви не уявляєте, які це нікчеми!"), іноді частувався коньячком, до якого він був такий ласий, а частіше — горілкою, бо і в них повіяло нестатками, що невмолимо насувалися на нашу країну... Я давно уже звикся зі своєю новою діяльністю, якщо її можна так назвати, відчуваючи якесь аж задоволення, якусь аж потребу в ній... Я визрів, я дозрів до тієї акції, за яку взялися десь на третьому році нашої дружньої співпраці. Якось він спитав:
— Чи не здається вам, дорогенький Вікторе Андрійовичу, що ми мілко оремо?
На столі знову з'явився дорогий вірменський коньяк і відповідна закуска. Ми вже випили і тепер сиділи блаженно розслаблені.
— Ні-ні, — помітив він мій протестуючий жест. — Я не хочу сказати, що у нас є сумнів щодо вашої порядності й відданості. Я маю на увазі обсяг нашої діяльності. — І провів у повітрі сигаретою, вимальовуючи невелике коло. — Ви — кандидат наук, доцент, фахівець високого класу, тож чи по вас оця робота? Оце длубання в дрібницях: хто що сказав чи хто що подумав... Я не хочу применшувати вартості всього, що ви для нас робите, ви своїми соціологічними дослідженнями багато нам допомогли, але чи не пора нам із вами виходити на вищий, так би мовити, рівень, де ви зможете проявити себе найповніше?..
— Перейти до вас на роботу? — спитав я з сарказмом.
— Боронь Боже! — розсміявся він. — Кожному своє, кожному своє. Ви навіть не уявляєте, яка це проклята робота: ні на годину, ні на хвилину собі не належати. Ото тільки й радості, — показав він на пляшку. — Так що не рвіться, дорогенький Вікторе Андрійовичу, до нас на роботу.
— Тоді що ж?
— Зараз поясню. — Він роздушив сигарету, запалив нову. — От уявіть собі таку ситуацію: минає п'ятнадцять, ну, од сили двадцять років, і ми виходимо в тираж. Усі: од двірника до генсека. Прийдуть інші, оці сучасні школярі та студенти. Хто вони? Які їхні уподобання та настрої? Продовжуватимуть будувати й далі те, над чим ми пітніємо, чи візьмуть і все похерять? Ми повинні, Вікторе Андрійовичу, заглянути на два десятки років наперед, провести широке соціологічне дослідження, яке передбачило б майбутнє нашої країни. Ви згодні зі мною?
— Допустимо, що згоден. — Я все ще не розумів, куди він гне. Виявляти настрої студентської молоді? Але я й так про це пишу чи не в кожній доповідній. — Я, здається, студентів теж не минаю.
— Так, не минаєте. Але цього не досить. Нам потрібні інші масштаби. І ми на вас дуже розраховуємо.
— Яка ж це, пробачте, робота?
— Зараз скажу. — Він звівся, вийшов до іншої кімнати. Повернувся з "дипломатом". Відкрив, дістав товсту папку, поклав перед собою на стіл. Папка була темно-синього кольору, акуратно зав'язана біленькими тасьмочками. Точнісінько в такій я приніс колись до наукового керівника свою дисертацію.
— Вам відомий Іван Дзюба?
— Дзюба? Здається, відомий.
— А ви читали його роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?"?
— Не читав! — поспішив заперечити. — У "Перці" про нього читав: "Великомученик Іван Дзюба". А роботи його не читав. І не цікавився.
— Тоді доведеться прочитати.
— Навіщо?!
— От нащо, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Ми хочемо, щоб із цим рукописом ознайомилось якомога ширше коло студентів. У першу чергу ваші підопічні.
— Ви що, хочете їх усіх перетворити в націоналістів?
— Воронь Боже! Ми хочемо знати, наскільки цей націоналістичний вірус може заразити нашу молодь. Стійка вона до нього чи ні. Щоб потім вжити запобіжних заходів. Провести відповідну профілактику... А вам доведеться прочитати для того, щоб не пошитися в дурні, коли вони вас про щось запитають.
— То я маю пустити цей рукопис в обіг?
— Саме так, дорогенький Вікторе Андрійовичу. І насамперед познайомитися з ним самому. Беріть.
Я взяв папку, і вона здалася мені такою важкою, наче там був не папір, а чавун.
— Гаразд. А як на кафедрі дізнаються, що я пустив цю крамолу в обіг?.. Студентам же роти не зав'яжеш...
— А ви постарайтесь зробити це поакуратніше. Не обов'язково, щоб усі ваші студенти знали, що це пішло з ваших рук. Виберіть одного, найнадійнішого, ви свої кадри мусите знати, і через нього тримайте подальший зв'язок... Ладненько?
Ладненько, де вже маю діватись.
— І ще одне: глядіть не посійте. Щоб не потрапила до випадкових рук. Цей чортів автор заклав таку вибухівку, що спроможна рознести цілу державу.
— Не посію, не бійтесь, — буркнув, ховаючи папку до теки.
їхав потім у трамваї і весь час лапав теку: на місці?.. Слава Богу, на місці. Чорти б її возили — не я!
А пізно увечері, коли мої лягли спати, засів за читання.
Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти користуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. Вона вже й так стала другою рідною мовою усіх народів Радянського Союзу. Це об'єктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно. Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному. Дружина моя теж розмовляє тільки російською, хоч була землячкою самого Тараса Шевченка, а дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку! Згадуючи оту "їхню "руську", ми потім довго давились од сміху.