СПОВІДЬ СТУКАЧА
Почалося все з гірки.
Я вискочив з дому, на ходу налягаючи шапку. Учора ще стояла відлига й довкола аж хлюпотіло, вночі ж похазяйнував добряче мороз, закував усе в кригу, і люди, що поспішали на роботу, вимахували руками, наче птахи крилами, перед тим як злетіти. Балансуючи, щоб не впасти, я пробіг квартал (запізнювався ж!), а потім вирішив зрізати кут, щоб виграти кілька хвилин. Майнув дворами навпростець, минув кілька будинків і спіткнувся на гірці.
Закута у кригу, стежка круто западала донизу. Палахкотіла під сонцем, переливалася холодними зблисками. При одній лише думці, що доведеться нею спускатись, у мене й живіт підібрало. А тут іще голос:
— Дядю, не йдіть!
Малюк. Сидить унизу на санчатах, задирає розчервоніле обличчя.
— А то чому?
— Упадете... Я й то перекинувся.
Він і справді був весь обліплений снігом.
— Краще обійдіть, дядю!
Я глянув на годинник: пів на дев'яту! О дев'ятій на мене чекають студенти. А мені ж іще хвилин двадцять добиратись трамваєм. Та від зупинки ще десять хвилин. Не кажучи вже про те, що треба заскочити на кафедру.
Ех, пан чи пропав!
Притиснувши до боку портфель, ступив на доріжку.
Й одразу ж здалося, наче хтось узяв тай вистрелив мною. Штовхнуло, крутонуло, пожбурило. Вимахуючи щосили руками, я летів як оглашенний, а попереду, підстрибуючи, ще швидше котилася якась темна істотка.
Зупинився аж під гіркою. Стояв мокрий як хлющ, ледь переводячи дух, а поруч лунав дзвінкий сміх малюка. Він аж упав із санчат, сміючись.
— Я ж вам, дядю, казав!
Побрів у сніг, підібрав мою шапку (це вона котилась попереду):
— Ось, дядю, візьміть.
— Дякую, — уміхнувсь через силу. — Ти, бачу, добра дитина. Обтрусив шапку од снігу, надів. І тільки надяг, як зверху пролунав уже інший голос:
— Тут можна спуститись?
Голос був як дзвіночок. Таким вітають з добрим ранком або з якоюсь особливо радісною подією.
Я глянув догори: червона в'язана шапочка, червоне пальтечко, червоні чобітки, червона сумочка. Вона аж палахкотіла на фоні ясного неба. Якась екзотична квітка — не жінка. Я мимоволі нею замилувався, а вона, тупнувши ніжкою, вже нетерпляче спитала:
— Так можна спуститись?
Уявивши, як вона зараз покотиться, я щосили гукнув:
— Не можна!
— Але ж ви спустились!
— Так то ж я... Я й то ледь втримавсь на ногах... Краще обійдіть.
— Але ж ви не впали. Ну що за вперта істота!
— Якщо хочете звернуть собі в'язи...
— Але ж ви не звернули!
— Так то ж я. Я все ж таки чоловік, а ви жінка. Останнього не слід було б, мабуть, казати: не встиг я закінчити,
як вона ступила на лід.
її крутонуло так, наче вона стала на дзиґу. Червона сумочка злетіла під самісіньке небо, пальтечко майнуло червоними полами вище плечей. І, звісно ж, вона одразу впала. Спершу їхала головою донизу, потім її розвернуло, пальтечко, спідниця закотилися десь аж під шию, червонющі, наче пошиті з новісінького прапора, панталони запалахкотіли на сонці. Я мимохіть витріщив очі на те вогняне диво, а вона отак і під'їхала мені під самісінькі ноги.
— З приїздом!
Я зняв шапку й розкланявся. А поруч сміявся, дриґаючи ногами, малюк.
Якусь мить вона ошелешено дивилась на мене. Ні, скоріше крізь мене, нічого ще, мабуть, не бачачи.
— Дуже забились? — нахиливсь я до неї. — Дайте руку. Погляд її прояснився, лице спалахнуло.
— Одверніться!.. Як вам не стидно! Отакої, я іще й винен!
Одступивши, я одвернувся. Щось мені не дало одразу ж піти од цієї сердитої жіночки.
— Я ж вас попереджав.
— Нічого ви мене не попереджали! — Вона вже, чутно було, обтрушувалась.
— Хоч ноги цілі?
— А вам хотілося, щоб я й ноги поламала? Ну, знаєте!..
— Пробачте, я запізнююсь, — сказав якомога холодніше. — Надіюсь, вам моя допомога не потрібна?
— Не потрібна. Ідіть, ради Бога!
Пішов уже зовсім сердитий. Не оглянувшись навіть, хоч мені хотілося ще раз подивитись на неї.
Потім, на лекції, а пізніше вже й по дорозі додому, вона вперто спливала на пам'ять. То бачив її на гірці, в снігу, отакою екзотичною квіткою, то вже внизу, з червоними як жар панталонами, і мені чомусь здавалося, що я повівся не так, як слід було б повестися, ну, хоча б ота фраза "з приїздом", хоч я, далебі, й на думці не мав з неї глузувати. Мені чомусь було прикро, що вона на мене розсердилась, хоч, здавалося, що вона для мене? Одна з випадкових зустрічей, які ковзають по нашому життю, не лишаючи жодного сліду.
Вже вдома, коли сів обідати і дружина подала до борщу червону перчину, я одразу ж згадав оту жіночку. Як вона наїхала на мої ноги червоними як жар панталонами.
— Ти чого посміхаєшся?
— Я? Посміхаюсь? Далебі, й не помітив.
І тут нечистий смикнув мене за язика розповісти про гірку.
— Ну й зустріч у мене сьогодні була!
Почувши про жінку в червоному, дружина одразу ж нашорошила вуха. Серйозний сигнал, який повинен був би мене зупинити, але мене, як то кажуть, понесло. І коли я дійшов у своїй розповіді до панталон, обличчя дружини взялося червоними плямами:
— І тобі не сором?
— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!
— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці...
— Постій!..
Та вона вже не хотіла мене слухати:
— Як тебе студенти й витримують!
— Та постій же!..
— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам...
Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.
Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.
— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!
Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам'ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.
Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.