Але мої права й можливості в цьому сенсі були, на жаль, обмежені. Замовлення приймав не я й також не я приносив страви з кухні; моєю справою було тільки прибирати брудний посуд після entremets,[108] а перед десертом за допомогою щітки й плескатого совочка змітати зі столу крихти. Інші, поважніші обов'язки передоручалися моєму superieur[109] людині вже в літах, із сонною фізіономією, в якому я одразу впізнав того кельнера, що сидів зі мною за столом першого ранку й залишив мені свої сиґарети. Він теж пригадав мене й, вигукнувши: "Mais oui, c'est toi!",[110] і зробив якийсь втомлений жест, ніби хотів щось відсунути від себе, цей жест став, як з'ясувалося згодом, характерним для його ставлення до мене. Від самого початку він не стільки командував і керував мною, скільки намагався відтерти мене від роботи, оскільки чудово бачив, що клієнти, й насамперед пані — старі й молоді, підкликають мене, а не його, щоб попрохати яку-небудь приправу — англійську гірчицю, ворчестерський соус, кетчуп, тобто те, що в більшости випадків було тільки приводом покликати мене, із задоволенням вислухати моє: "Parfaitement, madame, tout de suite, madame",[111] нагородити мене ласкавим: "Merci, Armand"[112] і тут-таки, без жодних видимих підстав, ковзнути по мені поглядом з під лоба. Через кілька днів, коли я клопотався біля робочого столика, допомагаючи Гекторові відділяти від кісток філе камбали, він раптом сказав:
— Вони, звичайно, воліли б, щоб приправу подавав їм ти, au lieu de moi. Toute la canaille friande![113] Закохані в тебе як кішки. Звичайно, ти мене скоро виживеш і отримаєш ці столи. Ти ж став тутешнім атракціоном — et tu n'as pas l'air de l'ignorer.[114] Бонзи це вже зметикували й щосили пхають тебе наперед. Ти чув — ну так, звісно, чув, — як мсьє Кордоньє (то був заступник оберкельнера, який мене взяв) сказав шведському подружжю, з яким ти так мило розмовляв: "Joli petit charmeur, n'estce pas?" Tu iras loin, mon cher, mes meilleurs voeux, ma benediction.[115]
— Ти перебільшуєш, Гекторе, — відповідав я. — Мені треба ще багато чому від тебе навчитися, перш ніж тебе відтісняти, якщо б це взагалі входило в мої наміри.
Але тут я покривив душею. Бо наступного дня обідньої пори, коли пан Махачек, підсунувши до мене свій живіт, зупинився біля мене таким чином, що наші обличчя виявилися поверненими в різні боки, й шепнув мені кутиками рота:
— Непогано, Армане! Ви працюєте непогано! Раджу уважніше придивлятися до того, як подає Гектор, якщо, звичайно, до ваших інтересів входить цьому навчитися.
Я відповів, теж стишеним голосом: — Дуже вам вдячний, метре, але я вже зараз можу самостійно обслуговувати клієнтуру, і краще, ніж він. Я цьому навчений, прошу вибачення, від природи. Не смію вас просити влаштувати мені пробу, але якщо ви матимете бажання це зробити, то переконаєтесь, що я кажу правду.
— Blagueur![116] — сказав він, ледь гиготнувши, від чого сколихнулося його черево; при цьому Махачек ще поглянув на якусь пані в зеленій сукні з майстерно зачесаним догори білявим волоссям, підморгнув їй одним оком, кивнув головою в мій бік і пішов своїм дрібним, підкреслено пружинистим кроком, на прощання ще раз гойднувши черевом.
Незабаром з кількома моїми колегами я став двічі на день обслуговувати клієнтів нижнього кафе. Потім на мене поклали обов'язок сервірувати там і вечірній чай. Оскільки Гектора тим часом приставили до іншої групи столів у великій залі, а мені дісталися ті, які я спочатку обслуговував як помічник, то працювати мені доводилося, можна сказати, більше, ніж то можливо, й вечорами після тяжкої й різнопланової денної праці, коли я мав після вечері в залі подавати каву, лікери, віскі з содовою й липовий чай, я почувався такою мірою стомленим, що сердечність мого спілкування з клієнтами якось пригасала, чарівна пружність рухів грозилася розм'якнути, а усмішка мало-помалу перетворювалася на хворобливу й застиглу ґримасу.
Але після нічного сну моя життєздатна натура знову набувала радісної свіжости, і я невтомно бігав між малим залом ресторану, буфетною та кухнею, поспішаючи рознести гостям, які не вимагали подачі в номер і не любили снідати в ліжку, чай, вівсяну кашу, зацукровані фрукти, печену рибу й млинці з варенням. Покінчивши з цим, я мчав до зали, щоб разом з одним виділеним мені на підмогу йолопом сервірувати свої шість столів на другий сніданок, тобто розстелити скатертини поверх сукна й розставити прибори. А з дванадцятої години я вже не випускав з рук записника, приймаючи замовлення від гостей, що починали стікатись. Я чудово опанував мистецтво м'яким, стримано скромним голосом, як і личить кельнерові, давати поради тим, хто вагався з вибором, і ставити на стіл страви з таким уважним, дбайливим виглядом, ніби я надаю послугу близькій і дорогій мені людині. Зігнувшись і тримаючи одну руку за спиною — традиційна поза вишколеного кельнера, — я ставив на стіл страви, встигаючи проходом однією лише правою рукою розкласти у витончених і продуманих комбінаціях для тих, хто любить такі послуги, ножі та виделки, й не раз помічав, що мої клієнти, і передовсім клієнтки, з приємним подивом дивляться на цю руку, настільки не схожу на руку простолюдина.
Тож не було нічого дивного в тому, що мене, як висловлювався Гектор, "пхали наперед" з огляду на прихильність до моєї персони пересиченої великосвітської клієнтури цього закладу. Я, так би мовити, через край відчував їхню прихильність, і вже сам мав або підсилювати її улесливою послужливістю, або ж стримувати скромною стриманістю.
Заради чистоти відтворення у цих спогадах мого характеру маю пояснити, до своєї чести, що ніколи в житті не одержував марнославного й жорстокого задоволення від страждань тих, у кому моя особа порушувала бажання, які я, завдяки властивій мені життєвій мудрості, відмовлявся задовольнити.
Пристрасть, об'єктом якої ми стаємо, не бувши самі нею заторкнуті, може вселити натурам, несхожих з моєю, холодність і зневагу, що ведуть до нехтування чужих почуттів. Але в мене все було по-іншому. Я ставився до таких почуттів з незмінною повагою, усвідомлюючи свою мимовільну провину, дбайливо щадив тих, кого вони вразили, намагався їх заспокоїти, навіяти розумну покірність. На підтвердження сказаного хочу навести два приклади з того періоду, про який іде мова: випадок з маленькою Елінор Твентімен з Бірмінґема та з лордом Кілмарноком, нащадком шляхетної шотландської родини, — бо обидві ці драми розігралися одночасно й кожна на свій лад стала для мене великою спокусою раніше часу звернути з прямого шляху на одну з тих бічних доріжок, про які говорив мій хрещений Шіммельпрістер і які, безперечно, вимагали щонайретельнішого обстеження та розвідування, куди вони ведуть і де обриваються.