Отець Микола Вознесенський, що став уже на своє місце — праворуч від престолу, незадоволено глипнув крізь вікно на небо й пробурмотів:
— І побачите: отак прогримить тільки, а дощу й не буде...
"Ні, Бог учув наші молитви і посилає зливу!" — хотів сказати отець Йосип, підходячи до престолу й пригладжуючи скуйовджене під час надівання фелогіі густе волосся, але збоку висунувся Сашко й несміливо простягнув до нього запечатаного конверта:
— Це вам, отче Йосип, Яша просив передати...
— Яша? — здивувався отець Йосип, хмурячись. — А чого ж він не сам приніс?..
— Так Яша ж пішов з комсомольцями на фронт, — пошепки пояснив Сашко й усміхнувся йолопувато.
Отець Йосип, не читаючи, мерщій засунув конверт у кишеню ряси, наче папір пік йому руки, й заціпенів перед престолом. Він не чув, що диякон по той бік царських врат уже виголосив перед початком єктенії "Благослови, владыко", і тільки після повторного підказування отця Миколи Вознесенського спромігся подати оклик благословення. Його широко розплющені чорні очі спинилися на іконостасі, де воскреслий Христос підносився в небо.
"Ні, Ти не воскрес, Ти — мертвий Бог, — казав по-думки отець Йосип, докірливо хитаючи головою. — Хіба б Ти не зглянувся на мою біду й не зберіг би мого сина Якова, якби переміг Ти, а не сатана!.."
Рокіт грому віддалявся, і блискавки тепер лиш блідо миготіли, згасаючи на шибках вівтарних вікон.
— Стороною дощик пройшов, а в нас тільки покропив, — пошепки сказав отцеві Миколі Вознесенському дяк Курочка, що спеціально виходив надвір глянути на погоду.
— Навіть дощу не міг людям дати! А вони ж Тебе так просили!.. — уже не подумки, а вголос промовив скрушно отець Йосип, не спускаючи докірливого погляду з воскреслого на іконостасі Христа. — Навіть дощу! — повторив він уже зовсім голосно, важко зітхнувши, і обидва отці Миколи здивовано перезирнулися.
Починалася літія, і диякон розчинив царські врата, прийняв від дяка засвічену велику свічу й став збоку, чекаючи на отця Йосипа.
Коли отець Йосип простягнув руку, щоб узяти від Сашка роздмухане кадило, він глянув на підлітка, і його вразила подібність хлопчини в стихарі до чортеняти, як то малюють на лубочних картинах для народу. Подаючи кадило, Сашко винувато усміхнувся, і отець Йосип замість суворо подивитися, як то бувало завжди, цього разу приязно усміхнувся й навіть, як здалося Сашкові, підморгнув йому густими чорними бровами.
Коли отець Йосип, гарячково поблискуючи очима, урочисто покадив з амвона на три сторони, дякон пішов, як годилося, з свічкою наперед, але те, що він раптом почув позад себе, мало не випустило йому свічки з рук. Замість того, щоб іти за дияконом по церкві й мовчки кадити перед іконами, настоятель глянув несамовитими очима на звернені до нього очі безлічі мирян і тремтячим голосом проголосив на весь собор:
— Миром править сатана! Миром сатані помолимося!.. Він так змахнув перед себе кадилом, що миряни, які
стояли біля амвона, сахнулися від нього, а отець Йосип кинувся вперед, і перед ним у панічному жаху розступилися люди.
З покошланим волоссям і запаленими очима, що лізли йому з орбіт, він був страшний. Диякон лишився далеко позаду й не знав, що діяти. На амвон вискочили з вівтаря обидва отці Миколи й розгублено дивилися, як настоятель гасає по церкві, несамовито розмахуючи кадилом, з якого аж сипалися іскри. Тільки дяк Курочка не втратив самовладання й, вийшовши з вівтаря на крилас з північних дверей, кричав до мирян:
— Переймайте! Переймайте його! Хіба не бачите, що він... — не знайшовши потрібного для такого незвичайного випадку слова, Курочка постукав себе пальцем по скроні.
Перший отямився титар, що досі жваво продавав свічки. Він вискочив з-за конторки й перейняв отця Йосипа недалеко від притвору. Йому б не справитися одному з розлюченим отцем Йосипом, у якого подвоїлася сила, але за вигуком Курочки кілька парафіян кинулися на допомогу й завовтузилися, сопучи, хапаючи за руки настоятеля. А Курочка все кричав з криласа:
— Руки йому крутіть! Руки! Та одніміть кадило!. Коли отця Йосипа нарешті міцно схопили за руки й
повели до ризниці, він зблід, палко дихав і йшов заточуючись, але уста його все ще шепотіли:
— Сатана, сатана...
Отці Миколи повернулися до вівтаря, й отець Микола Вознесенський став, як старший, перед престолом, шоб далі проводити вечірню. А в натовпі мирян хтось голосно промовив:
— Якщо вже отець Йосип рішився розуму, то що ж буде з нами грішними?..
1967 р.