Коло 1930 року Держвидав погодився був видати виготовлену неоклясиками перекладну антологію французької поезії, передмову до якої написав професор Степан Савченко. Антологія ця містила вірші найвизначніших поетів Франції і Бельгії. Зеров дав переважно переклади з Ередія і Леконт де Ліля, Рильський— Метерлінка, Филипович — Бодлера, Драй-Хмара — Метерлінка і Маллрме.Ядав поодинокі речі зРембо,Верлена,Вергарна, Мореа-са, Семена, Валері, Ґотьє, Леконт де Ліля. Включили й — ~тцо з таких поетів, як Аполінер і Кокто. Матеріял був зданий гру-ку. Але київські держвидавці певне самі злякалися своєї ^міли-вости, бо антологія ця так і не побачила світу і десь загинула у редакційних архівах. Втрата ця для української поезії неоціненна, бо переклади були майстерні. Саме тоді Драй-Хмара, переклавши "Лебедя" Маллярме, написав свого вірша "Лебеді", що, опублікований у "Літературному Ярмарку", наробив стільки галасу. Дехто (як проф. Савченко) не радили йому друкувати, але поет не послухався. Вірш той мав форму сонета. Хоч він і досить відомий, але може не всім, тому дозволю собі навести його тут:
"На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися'У них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні були для них зими погрози.
О, гроно п'ятірне нездоланих співців !
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого жигвд".
Рептильна критика враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш, як контрреволюційний. Даремне той опублікував листа, де зазначив, що під ,"ґроном п'ятірним" треба, мовляв, розуміти гроно французьких поетів-унанімістів, до якого належали Дюа-мель, Аркбс та інші.. Йому не повірили, та й важко було повірити хоч би тому вже, що слова "крізь бурю й сніг" віддавали наголовок однієї зі збірок Рильського. Алегорія була більш ніж прозора. З того моменту почалася нагінка на Драй-Хмару.
Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків. Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кордон. Небагато людей знало про те, що я рішив остаточно покинути край та шукати долі в невідомій "синій далечині". Якось на вулиці Зеров читав мені сонета, написаного мені на прощання, та ще не докінченого. Я мав зайти по нього за пару днів, але мені вже забракло часу на те. Лише 1944 року за кордоном я дістав отой, уже докінчений сонет, що мав заголовок "Капностес гайес" або "Капнос тес патрідос" (цебто "Дим батьківщини"). Ось він:
"Щасливо, корабелю крутобокий,
безпечно плинь під теплий небосхил
до Швабських гір, до голубих Антіл, в Кабул чи в землі запашної мокки. Хай не в'ялять тебе марудні доки, — і хай романтика твоїх Вітрил
набуде швидкости казкових брил, що ними кидавсь велет одноокий.
Та чи згадаєш ти в нових краях поржавілий і старосвітський дах, де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким; — Там цілиною йдуть леміш і рало, там зноситься Ітаки синій дим".
У мене справді тоді був плян їхати їв Кабул, а перше моє пристанище був Шварцвальд (у вірші: "Швабські гори"). Найбільше мене зворушив кінець віршу. "Поржавілий і старосвітський дах" — це дім о. Лаврентія у Баришівці, де я заклав був своє вогнище. Друга половина віршу була мені невідома ще, коли я писав рядки мого "Одисея":
"Пам'ятай: в'ється дим кучерявий з-над хат
і червона гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєетат". Отже, підсвідомо я знав те, чого не знав ще Свідомо, і підсвідомо відповів на вірш друга, що лежав десь у Києві під його паперами. Як у нього, так і в мене антична І така спливла, як символ покинутої України.
Яка ж дальша доля неоклясиків?
Щодо Рильського, то пам'ятаю, як раз він мені на вулиці читав вірша, що,був відповіддю на статтю Якубського, яка констатувала, що поет "не йде в такт з добою". Вірш той мав кінцеві рядки, що звучали гордою самовпевненістю людини, яка визнає свою вищість:
"Коли доба нас дожене,
то й ми підемо в такт з добою".
Про дальший шлях Рильського я не говоритиму, а лише наведу з "Проклятих років" рядки:
"Чия ж рука здушила спів у горлі, що він забув і лет, і клекіт орлій? (Це ж доля всіх: віддати Божий дар, що ранками кропили чисті роси, вовчиці на поталу й срібний чар розвіяти..."
Про долю трьох інших товаришів мені довго нічого не було відомо, але знов таки: не знавши нічого свідомо, я певне знав підсвідомо, бо інакше в "Проклятих роках" рука не написала б:
"Брати мої в далекому вигнанні, що ваших голосів давно не чуть1... Якби ж то вам, серця одягши в кригу, згадати шлях, яким помчавея Ігор! Якби ж я Оелуром для вас міг стать і вам коня підвести за рікою! Якби ж я свистом гасло міг подать, чекаючи за темною тайгою!"
Всі вони опинилися на вигнанні...
"Десь під заметами, окутий льодом, у морі бурянім є дикий острів... Тут— нації краса і гордий квіт з уламків корабельних творить міт".
Дещо мені відомо стало з друкованих спогадів Підгайного, який бачив Зерова і Филиповича на Соловках. Зеров ніколи не міг виробити "норми", щоб дістати хліба. Та де ж йому, якому за молодших літ важко було орудувати " свято лаврентіївським колуном ", де ж йому було орудувати кайлом або лопатою, копаючи мерзлу землю! Филипович був похмурий, тримався осторонь. Коли евакуювали Соловки, їх бачили на пароплаві в гурті інших. Навіть у важких умовинах вигнання Зеров працював далі над перекладом "Енеїди". На жаль, загинуло кілька пісень того майстерного перекладу, що їх N. N. вивіз до Словаччини, бо там до його мешкання вдерлись якісь цигани-партизани, зробили трус, і після того трусу виявилося, що зникли оті пісні, писані за звичкою Зерова на вузьких півлистах, що формою своєю дуже надавалися на цигарки... Казали мені, що Зеров перекладав на Соловках і "Одисею". Не знаю, чи так воно, але було б це цілком можливе, бо ще в Києві я для нього виписав був чепурне видання Інзельферляґу, що в одному томі на тонкому японському папері містило в собі обидві Гомерові поеми грецькою мовою. Як мені оповідалося, в'язні при евакуації своїй з Соловків не сміли нічого брати з собою з писаних речей, отже один з товаришів урятував рукописи Зерова, виліпивши ними в середині свій куфер і переліпивши їх звичайним газетним папером, щоб не видко було. Не знаю, чи і що взагалі з того врятовано для нашої літератури.